Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

ДЖЕРРІ-ОСТРОВИК

ПЕРЕДМОВА

Це просто нещастя для багатьох письменників, що в уявленні пересічної людини вигадка і неправда — те саме. Кілька років тому я видав роман про Південні моря. Його дія відбувалася на Соломонових островах. Рецензенти та літературні оглядачі хвалили автора за багату фантазію. Але реальності в книжці, казали вони, нема й крихти. Звичайно, хто ж не знає, що кучерявих людожерів давно вже не існує на світі і тим паче вони не бігають голяка й не відрубують голів один одному, а при нагоді й білій людині.

Так ось послухайте. Я пишу ці рядки в Гонолулу, на Гаваях. Учора на березі Вайкікі до мене заговорив незнайомий чоловік. У розмові він згадав одного нашого спільного приятеля, капітана Келлара. Коли я був на Соломонових островах і потрапив в аварію на вербівному судні «Мінота», мене врятував цей самий Келлар, шкіпер іншої вербівної шхуни, «Ежені». І ось незнайомець розповів мені, що тубільці зняли голову капітанові Келлару. Він знав те напевне, бо сам був адвокатом Келларової матері в справі синового майна.

Слухайте далі. Днями я одержав листа від містера К. М. Вудфорда [1], урядового комісара британських Соломонових островів [2]. Він був у тривалій відпустці в Англії, віддавав сина до Оксфордського університету і нещодавно повернувся на свою посаду. Майже в кожній публічній бібліотеці ви знайдете книжку під назвою: «Природознавець серед мисливців за головами». Той природознавець і автор книжки — сам містер Вудфорд.

Але вернімося до його листа. Поміж усім іншим він там згадує, що оце тільки скінчив одну особливу справу, яку мусив відкласти через ту подорож до Англії. Вони вирядились на сусідній острів — покарати дикунів, а як пощастить, то й відібрати в них голови кількох наших спільних знайомих: одного білого купця, його білої дружини й дітей та білого клерка. Експедиція минула успішно, і містер Вудфорд закінчує свою розповідь про неї таким спостереженням: «Що мене вразило найдужче, так це те, що на їхніх обличчях не знати було жаху чи муки — вони мали вираз скорше лагідний і супокійний». Це, завважте, про людей одної з ним раси, яких він добре знав і які не раз обідали в нього за столом.

І ще чимало людей, з якими я, бувало, ділив хліб-сіль у ті відчайдушні, молодецькі дні на Соломонових островах, загинули так само. Та що там казати! Одного разу ми з дружиною плавали на вербівному кечі «Мінота» до Малейти. На дверях нашої малесенької каютки ще свіжі зарубки від топірця промовляли про подію, що сталася всього кілька місяців раніше. Тоді відрубано голову капітанові Макензі, тодішньому шкіперові «Міноти». І як ми входили до лагуни в Ланга-Ланзі, звідти саме відпливав англійський крейсер «Кембріен», обстрілявши з гармат дикунське селище.

Мабуть, не варто далі обтяжувати цей вступ до моєї повісті такими подробицями, хоча можу запевнити, що я знаю їх доволі. Сподіваюся, мені пощастило переконати вас, що пригоди мого героя-собаки в цьому романі — це справжні пригоди в справжнісінькому людожерському світі. Знаєте що? Коли ми з дружиною вибрались у те плавання на «Міноті», то застали на судні прегарне щенятко, ірландського тер’єра, привченого ганяти чорношкірих. Воно мало гладеньку шерсть, як у Джеррі, і кликали його Пеггі. Якби не та Пеггі, не було б і цієї книжки. Належала вона шкіперові «Міноти», чудовій людині. Ми так уподобали щеня, що моя дружина, коли «Мінота» розбилась, свідомо, безсоромно вкрала його в шкіпера. І я визнаю, що свідомо й безсоромно допомагав своїй дружині в тому злочині. От як ми полюбили Пеггі! Любу нашу, славну Пеггі, давно вже поховану в морі біля східного узбережжя Австралії.

Треба ще додати, що Пеггі, як і Джеррі, народилася на плантації Меріндж, над лагуною Меріндж, на острові Ізабелі, а той острів Ізабел — перший на північ від острова Флоріди, де стоїть урядова резиденція і де живе урядовий комісар, містер К. М. Вуд-форд. І нарешті ще одне: я сам знав батька й матір Пеггі й не раз зворушено стежив, як та вірна пара бігає поряд берегом. Його й справді звали Теренсом, а її — Бідці.

Джек Лондон

Берег Вайкікі,

Гонолулу, Оагу, Територія Гаваї,

5 червня 1915 р.

РОЗДІЛ I

Поки містер Гегін не схопив його раптом під пахву й не ступив у корму вельбота, який дожидав біля берега, Джеррі й гадки не мав, що з ним скоїться щось лихе. Містер Гегін був хазяїн Джеррі, укоханий хазяїн усі шість місяців, скільки Джеррі жив на світі. Джеррі не знав, що містер Гегін — це «хазяїн», бо такого слова не було в словнику золотаво-рудого ірландського тер’єра з гладенькою шерстю. Однак для Джеррі слова «містер Гегін» означали якраз те, що розуміють люди під словом «хазяїн», коли йдеться про їхні стосунки до своїх собак. Джеррі чув, що цими двома словами завжди звертаються до його хазяїна клерк Боб і Дербі, наглядач на плантації. І так само завжди зверталися до нього ті двоногі істоти людської породи, що вряди-годи, як оце на «Еренджі», навідували Меріндж.

Та собаки зі своїм собачим розумом, невиразним, але швидким, і відданою собачою вдачею цінують своїх хазяїв вище й люблять їх дужче, ніж вони того заслуговують. «Хазяїн» для них означає щось більше, куди більше, ніж для людей. Людина вважає себе хазяїном свого собаки, але собака вважає свого хазяїна богом.

Правда, і слова «бог» не було в словнику Джеррі, хоч він уже розрізняв і пам’ятав чимало слів. Знов-таки, це слово для нього заступали слова «містер Гегін». У серці й голові Джеррі, у тому таємничому осередді всіх його волінь, що називається свідомістю, ці слова посідали те саме місце, що слово «бог» у свідомості людській. Для Джеррі «містер Гегін» означало те саме, що «бог» для побожних людей. Коротше сказати, містер Гегін був богом Джеррі.

І ось, коли містер Гегін, чи бог, чи назвіть його, як знаєте, раптом владно підхопив Джеррі із землі, взяв його під пахву й ступив у човен, а веслярі-тубільці відразу налягли на весла,

Джеррі вмить стривожено відчув, що починає діятись незвичайне. Доти він ніколи не бував на борту «Еренджі», яка тепер ближчала й виростала в його очах з кожним замахом