Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст
Згодом про нього почали говорити у множині. Причина дуже проста: всі, зрештою, зрозуміли, що він сам про себе так говорив. Пінон дав їй ім’я: Марія. І все стало зрозуміло. Тоді й вона почала існувати.
Спершу існував лише він. Потім він дав їй ім’я. Тоді й вона почала існувати.
Сталося так, що чутки про них дійшли до цивілізованого світу завдяки імпресаріо з Сан Дієґо. Його звали Джон Шідлер, він був власником невеликого мандрівного цирку. Шідлер поїхав у Мексику, щоб переконатись у правдивості чуток. За його словами, він прибув на місце, виснажений, спітнілий, ходив селищем, розпитуючи місцевих мешканців і шахтарів. Але ніхто не чув про монстра з двома головами.
Ніхто.
До того ж, люди, яких він розпитував, виявляли певну ворожість, а він не розумів, чому. Але ось як він трохи мелодраматично пише в своїй книжці: «Просто над входом у рудник я побачив високо в небі білого альбатроса, який кружляв сягнистими колами, мовби показуючи мені місце; і тоді я, незважаючи на ворожість шахтарів, набрався відваги, ввійшов у шахту і знайшов те, що шукав».
Схоже на те, що не обійшлося без хабаря.
Проблема виявилася в тому, що Пінон справді існував. Але його тримали в шахті не як робітника, а як заручника. Його утримували там як своєрідний амулет. Забобонні шахтарі, пише Шідлер, вважали монстра дитям Сатани, отож, завдяки щасливому випадку, у них з’явилося власне дитя пекла.
Його тримали як оберіг, бо ж не міг Сатана дозволити, щоб обвалився рудник і поховав під собою одного з його дітей.
Наче скинутого з небес янгола, його тримали як оберіг від самого зла.
Керівники рудника, до яких відразу вирушив Шідлер, мали засоромлений і занепокоєний вигляд. Вони стверджували, що не поділяють забобонність шахтарів, але погоджуються, що Пінон сприяє своєю присутністю спокою в шахті. Водночас вони боялися, що історія потрапить у пресу і вибухне скандал.
Імпресаріо відвели до Пінона.
Пінона утримували в невеликому розширенні рудникової галереї. Добре годували й поїли, однак посадили на прив’язь. Він лежав на лежанці, застеленій соломою і шматками шкіри. Щодня прибирали екскременти.
Вочевидь, імпресаріо провів успішні перемовини з начальством, то погрожуючи, то улещуючи хабарями. Пінона, звісно, про згоду не питали. Лише через кілька років хтось його запитав, чи почувався він щасливим після звільнення. Тоді він дуже коротко відповів:
— Марія хотіла.
Але то було значно пізніше, у той період, коли він назвав її іменем і оточення зрозуміло, що вона існує як людина.
Він майже ніколи не говорив про час, проведений у шахті.
Одну деталь згадував: він обмотав її ганчіркою, щоб захистити. Від чого захистити, так і не сказав. Може, від бруду, може, від сторонніх очей. Час у шахті називав нещасливим. Він сидів на соломі з кайданами на ногах і з її обмотаною головою, вони між собою не ладнали. Те, що вони не могли поладнати, робило його нещасливим. Приязні між ними не було, радше навпаки. Іноді, сидячи в пітьмі, він її ненавидів. Їхнє кохання почало давати паростки, коли змінилися зовнішні обставини, коли вони вийшли з шахти на світло. Вперше воно проросло у березні 1922 року, а потім розквітало дедалі пишніше.
Під кінець можна було говорити про незрушну любов, за одним лише винятком.
У розмовах з Гелен Портич, медсестрою, яка доглядала його в останній рік життя, він розповідав це приблизно так. Говорив дуже короткими, наче несміливими реченнями; про життя у шахті й про ставлення Марії до нього (коли вони сиділи ув’язнені в темряві) він казав, що ніколи по-справжньому не розумів, чого вона хоче. Відчував лише, що вона ним не задоволена. У його голові день і ніч звучав протяжний стогін, безконечне тихе скімлення.
Тому їхні стосунки не були щасливими.
Хіба могло бути інакше, казав він. Хіба міг він любити безугавні, жалібні стогони? То було нестерпно. Яке там кохання.
Її голова менша за його голову.
З шахти їх вивели вночі, альбатроса ніде не було видно. Імпресаріо поселив їх у готелі, щоб відмити. Не з першого разу, бо бруд в’ївся у тіло, але він заплатив за допомогу перукареві. Той їх постриг, кілька разів викупав, і з кожним купанням їхня шкіра світлішала. Поволі, наче таїна, проступали їхні обличчя, як проступають риси на проявлених фотографіях.
Наступного дня вони подалися на північ, отоді Паскаль Пінон уперше побачив у дзеркалі свою дружину.
Тоді він уперше побачив її. Потім він часто її бачив. Йому подобалося дивитись на неї.
Потім вона здавалася йому красунею.
Тепер він бачить у дзеркалі її обличчя з мигдалевидними, дуже гарними очима, високими вилицями, витонченим носиком. Усе, що вважав бридким у собі, видавалося гарним у ній. Доки вони животіли в шахті, він її соромився. Розумів, що саме Марія робить його інакшим, тому й соромився. Тоді ще не знав, яка вона вродлива. Міг лише обмацати її рукою — ото й усе. Він підносив руку, гладив її личко, але дотики й натяку не давали на те, що її очі гарні й мигдалевидні, і що її вилиці високі, і що її носик витончений, а ніздрі тріпотливі, а ротик чуттєвий. Він торкався її руками й гадав, що вона бридка. Він же бачив гидливість у поглядах шахтарів, коли ті підходили зі своїми ліхтариками й зривали пов’язку з її голови. Інакше звідки взятися в їхніх очах страху? Тому й замотував її голову в ганчір’я. Тепер же, коли імпресаріо відмив їхні обличчя від пітьми, постриг і простягнув дзеркало, він побачив її вроду.
Найживішими виявилися очі: вони весь час кліпали, іноді збентежено, іноді сумно й наче сповільнено. Видно, як вони за всім спостерігали, як метався погляд: якщо хтось несподівано заходив, повіки здригалися, погляд шугав туди й сюди, вона заспокоювалася лише за кілька секунд. Іноді очі кліпали нетерплячіше, ніби вона намагалася привернути увагу оточення або хотіла щось сказати.
Або іноді, коли він стояв перед дзеркалом, здавалося, ніби вона хотіла заборонити йому розглядати себе.
Вона була схожа на впійману лань з наляканими очима й тремтливими повіками, з безпомічністю в погляді; очі мовби намагалися щось сказати, всі поступово це збагнули, але щó саме, зрозуміти було неможливо.
Лише одна людина мала ключ до таємниці: Паскаль. Лише він.
