Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст
Вона більше не толерує мене, та я не скаржуся. Останній лист був досить стриманий. Або я її втомив, або вона щось запідозрила. Можливо, я ляпнув щось не те. Вона написала, що відмовляється виконувати завдання. Так ніби я давав їй якесь завдання! До речі, від деяких завдань неможливо відмовитись, я принаймні не можу відмовитися від Пінона.
Тепер уже не можу. Після ситуації, що склалася.
Короткий лист. Вона пише, що розповіла все, що знала, більше нема чого додати. Вона доглядала Пінона весь останній рік, і то було жахливо й нестерпно. Потім у догляді їй відмовили, бо він помер, а її звільнили з лікарні.
Більше нема чого додати. Вона наче й не рада була, що Кетрін колись розповіла мені, що знала. Але то було давно, п’ятдесят років тому, годі щось іще згадати.
Ворожа тональність листа мене здивувала. Вона пише, що не розуміє мого впертого, майже хворобливого («збоченого») інтересу до померлого майже п’ятдесят літ тому монстра (хіба я коли-небудь вживав слово «монстр» у листах до неї?). Не можу ж я мати якихось наукових чи соціально-медичних намірів, пише вона.
Так і є. Тут вона має рацію.
«І все ж, — пише місіс Портич в P.S., — надсилаю Вам на знак припинення нашого листування фотографію Пінона та його дружини. З повагою, Гелен Портич».
Фотографія пересічна, з тих, які використовують у публікаціях, вона ж є на обкладинці книжки Джона Шідлера «Життя монстра» (Бостон, 1934). Я вже її мав.
І ані слова про дитину Пінона в листі.
Часто прокидаюся рано, пишу в щоденнику, доки світло дня поволі скрадається понад озером. Серце мов мішок з піском, так найпростіше.
Здається, якось я писав до пізньої ночі, пригадую, як взяв віник і підмів підлогу під фікусом у кутку кімнати. Листя опадало щодня, фікус хворів, а може, скидав листя на зміну пір року, хоча й стояв у приміщенні. Хтозна.
Невдовзі він помре, упокоїться у своїй смерті, як птах. На весну, може, знову зазеленіє. У цьому криється сподівання. Хіба я знаю, про що думає дерево, якщо не відаю власних думок.
Потім я заснув. Пізніше перечитав те, що написав за довгі години. Зачепився лише за одне слово: «гастроскопія».
Добре знаю його значення. Рутинне обстеження шлунково-кишкового тракту, мені колись теж його проводили в Академічній клініці Уппсали. Таке собі обстеження за допомогою мікроскопічного телевізора. Я міг спостерігати за процесом на екрані.
Спершу знечулили гортань. Я лежав на боці, шланг з бічним екранчиком був закріплений біля лівого ока; а тоді через гортань у шлунок ввели крихітну кулясту камеру. Камера мала приблизно півтора сантиметра в діаметрі, але ввійшла легко, дуже легко. А я все бачив у реальному часі й кольорі — геть усе.
Бачив з раптовим, наростаючим, сухим, легким і ледь екзальтованим збудженням.
Спершу камера ковзала вниз величезною, бездонною шахтою, криницею з майже білими кільчастими стінами; однак криниця мала дно, щось подібне на риб’ячий рот з м’якими, схожими на пелюстки губами, які поволі розтулилися; око опустилося в риб’ячий рот, просто-таки спокусливий беззубий рот; губи й пелюстки пропливали повз око, лагідно терлися об нього.
І раптом ми опинились у печері.
То була гігантська печера, велетенське підземелля під біло-блакитним миготливим куполом, який де-не-де мінився рожевими відтінками; купол здіймався розлогим склепінням над озером на дні печери: то було радше море, море слизу з жовтими пухирцями на поверхні, живе море, яке ворушилося й мінялося, море Соляріс; море, яке, здавалося, говорило, висловлюючись у спосіб, якого я не міг збагнути й витлумачити. Потім око знову зарухалося далі, дуже поволі, над самою поверхнею цього живого моря, яке намагалося повідомити мені щось таке, чого я не розумів, але дуже хотів пізнати, дуже хотів. Око не спинялося, рухалося близько-близько від поверхні, обережно поринало на саме дно печери, туди, де невиразно виднілися обриси входу — рот, який ворушився так само, як ворушилося, пульсувало й промовляло все інше. А тоді, раптом, уперше з приголомшливою силою, яка ледь не вбила мене, я усвідомив, що перебуваю всередині себе.
І тоді, тієї миті, я побачив себе. Хай особливого, не того, до якого звик і який, можливо, був істинним — однак, імовірно, лише тому, що я до нього звик. Ні, таки незвичного. Я побачив. То була не просто людина, анатомія, то був я сам.
То був я. Таким я був на вигляд. Те, що ворушилося, пульсувало, розбухало, опадало, говорило, безгучно ворушачи губами, — був я. Наївно було приймати все за даність. Тепер я вперше побачив самого себе, звичайно, лише частину, але так, як вартувало би побачити і решту того, що було мною.
Уперше. Ніякої математики.
Я лежав у стані абсолютної, паралізованої німоти, не дуже пригадую наступні події. Око опустилося в нижній рот крізь червоні хиткі рослини, які тулилися до його стінок; потім ми знову почали підніматися через велетенську печеру, вгору шахтою кольору слонової кістки. Думаю, у мене брали щось на аналізи. Мабуть, так і було. Та оскільки я не подорожував до центру Землі крізь Геклу, а лишень побачив часточку самого себе, то не можу сказати твердо.
На тому все закінчилося. Я довго лежав на маніпуляційному столі й втуплювався у стелю; медсестра схилилася наді мною, запитала, чи добре я почуваюся. Я кивнув. Звісно. Чому б я мав недобре почуватися?
Кілька хвилин я спостерігав за самим собою. Побачив себе майже таким, як мене бачили інші, нічого мені про це не кажучи. Це лякало. Я побачив фізичне в собі, та все ж не тільки. Мені хотілося прокинутись від паралічу, та я не міг ворухнутися. Лежав на самоті і думав: отже, то був я. А якщо я, то, вочевидь, існує і щось інше, можливо, континенти чогось іншого: ще один рот, який міг би розтулитися і впустити в себе око, і ще один, і ще...
Все можливо. Те, що я побачив, було всього лише початком. І я відчував, як шалено билося в грудях серце.
Останнім часом я нечасто сплю після четвертої ранку. А навіщо?
Сидячи при вікні й спостерігаючи, як ковзає понад озером світанок, я зазвичай записую слова. Короткі слова-коди для поступового створення таємної мови дійсності, яку я так добре знав, але ніколи раніше не розумів.
Цього ранку слово «плавець».
Я миттю
