Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст
Можливо, як пісня. Чиста й цілком збагненна.
Марія глянула на неї спокійним, теплим поглядом, наче й веселим, на її губах з’явилася ледь вловна, однак цілком явна усмішка. Паскаль Пінон не прокинувся. Він не прокинувся.
«Твій лист, — писала Рут Берлау 22 березня 1942 року, — обурив мене й кинув у відчай, як і глузливі слова про взаємне вростання. Думаю, що ти просто боїшся».
Сьогодні вночі знову наснився Пінон. Як і раніше, старий сон переплівся з новим, проте я був, якимось дивним чином, поза сном.
Уві сні були тільки Пінон і хлопчик.
Вони сиділи на горищі зеленого дерев’яного будинку, в якому я жив у дитинстві; сиділи, тримаючись за руки, й слухали бриніння небесної арфи. Була зима, на небі повний місяць, нестерпний холод, сніг білий-білий. Під вікном росте горобина, посаджена татом. Так дивно: попри зиму вона не скинула листя. Але це й природно. Пінон сидів зі своєю велетенською подвійною головою, обернувшись до хлопчика, по-батьківському тримав його за руку, а хлопчик, заплющивши очі, прихилився до Пінонового плеча, на його губах — ледь вловна усмішка. Він ніби прислухався до чогось, що робило його щасливим.
Уві сні я точно знав, що то було. Вони слухали бриніння небесної арфи. Її спів, такий знайомий мені ще з дитинства. Тоді бували сліпучо-білі січневі ночі: білий місяць, іскристий сніг і холод, холод, холод... Телефонні дроти кріпилися до стіни будинку, будинок дерев’яний, тато сам його збудував, дім ставав гігантським резонатором, і дроти співали.
То була неймовірна пісня, зіслана з зірок, вона звучала щоночі, коли надворі скрипів мороз. Небесна арфа співала так, ніби хтось там, у зимовій ночі, перебирав струни, вона співала про тисячі літ горя, про прощення, співала без слів, сумовито; ніч довга, дроти одним кінцем прикріплені до стіни дерев’яного будинку у Вестерботтені, а іншим тягнуться далеко в космос, дроти чіпляються за чорні мертві зірки. Пісня лине зі Всесвіту, вона без слів і про безсловесних. Не забувай нас, співалося у ній, ми такі самі, як ти, не забувай нас.
Дроти чіплялися за чорні мертві зірки, пісня линула тисячу років і, врешті, долинула до отих двох, що сиділи вночі в дерев’яному будинку у Вестерботтені. Пісня розповідала про них. Ми не німі, ми існуємо. Вони трималися за руки й слухали небесну арфу, хлопчик із заплющеними очима схилився на плече Пінонові.
По ньому видно, що він майже щасливий.
Agape, безумовна любов: не потребувати прощення.
Яке прекрасне слово.
Вона стояла, торкаючись Маріїної щоки, стояла довго-довго й слухала. Але про те, що чула, нічого не пише.
Нічого.
IV. Пісня про сувору нитку
У першому листі Гелен Портич є фраза, на яку я спершу не звернув уваги.
Потім перечитував її знову й знову.
Там написано: «Якось Паскаль розповів мені, що останніми роками він невимовно жадав поцілувати Марію, свою дружину, іноді не міг ні про що інше думати, бо знав — це неможливо».
Він мріяв поцілувати її.
Спершу я думав про це як про курйозну забаганку, майже огидливу. Згодом вона почала видаватися мені дедалі важливішою. Він мріяв її поцілувати, вона така красуня. Але не міг. Ось у чому річ.
Я знав їх двадцять років, але ніколи не розумів. Іноді, коли я дивлюся на них, мені здається, що світ, вільний від кохання, був би набагато ліпшим.
Якщо це кохання. Не знаю: цей зелений дощовик і те, як вона чекає на нього в парку, а він стоїть у вітальні, сховавшись за шторою, а тоді вони спускаються у свій триклятий льох із газонокосарками й джутовими мішками й кохаються — чи як іще назвати те, що вони там роблять.
Я здатний розмовляти лише з К. Одного разу він намагався з’ясувати, що ж насправді привабило її в хлопчикові. Спершу вона відмовлялася йому відповідати, потім прислала невеликий вірш. Він починався так:
Я не розумію, як могла шалено захопитися
Тим кого насправді зневажаю
Він пропалив мене наскрізь
Яка загадка криється у його тілі
Вона пече мене розжареним залізом
Обриси його спини
Раптове бажання торкнутися шкіри
Тріпотіння жилки на його шиї
Бажання впитися у неї зубами
Дати волю язику ковзнути додолу
Забороненою спиною
Забороненою спиною...
Вона надіслала вірш поштою. Принаймні не вибруднила папір екскрементами, як це вчинив зі своїми посланнями хлопчик.
Що ж це за кохання?
Як кажуть: простіше від цього не стає. Але хто сказав, що все має бути просто?
Через рік після убивства доньки К. попросив дозволу провідати хлопчика.
Керівництво клініки провело з К. довгу розмову; гадаю, до них доходили чутки про його нестримну деструктивну лють відразу після вбивства. Не кажучи вже про постійні монологи про те, як він поріже хлопчика на шматки, знову й знову.
Видно, К. вдалося їх умовити. Я ж не мав великої певності. Занадто багато чув усякого.
Перша зустріч минула майже без слів. Хлопчик, як завжди, сидів з обмотаною простирадлом головою. К. купив йому морозиво, італійське, як воно там називається, ага, «кассата». Він простягнув пачку, хлопчик обмацав її, здогадався, що воно таке, зняв з голови простирадло й, низько схилившись, заходився їсти. К. прихопив із собою ложку.
Потім хлопчик знов обгорнувся простирадлом, сидів, наче ні на що більше не сподівався.
То був перший візит.
Неприємно дивитися на людину, яка прагне смерті, але не годна накласти на себе руки. Напевно, лише в такі миті розрізняєш, що таке людина. На межі.
Не знаю, куди вони запропастились, у моєму дитинстві монстри були всюди. А тепер їх більше немає.
У сорокових роках я часто літував у своєї тітки по матері в Браттбю біля Умео; там був пансіонат, велетенський притулок для сільських блаженних, монстрів і потвор. Він називався Браттбюґорд. Мій дядько працював у корівнику. Ми постійно там товклися. Нам можна було робити все, що душа забажає.
Найяскравіше я пам’ятаю чоловіка-крокодила, його шкіра складалася з твердих, мов кремінь, лусок, що вкривали тіло океаном розкришених крижинок; ми з неймовірним страхом торкалися його, бо він був
