Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст
У тій самій палаті лежали двоє хлопців з роздутими від водянки головами, вони безпомічно витріщалися на нас і кричали пронизливими голосами, від яких застигала кров, коли ми підходили надто близько. Їх не можна було торкатись, вони, мов коти, притискалися до побічниць ліжок і кричали. Ще там був один пацієнт із слонячою хворобою, багато людей з велетенськими щелепами й слинявими ротами, один, якого варто було стерегтися; чоловік, який народився без мозку, і горбань, що був сиротою, тому й потрапив сюди; подейкували, ніби він геній. Були тут тихі, а траплялися і буйні пацієнти.
Але світ повнився ними.
А потім монстри зникли. Можна сказати так: досконаліша медицина, точніші аналізи й методи діагностики, проби навколоплідних вод, більші можливості оперативного втручання вкупі з ліпшими умовами закритого утримання зробили їх невидимими.
Можна сказати, що їх сховали від нас.
Уночі, видно, сніжило. Світає, крига вкрита тонким шаром свіжого снігу.
Якого слова ми тепер ніколи не пишемо в наших жахливих безсонних ночах? Милосердя?
У травні 1922 року почалася їхня артистична кар’єра. Через два місяці після того, як їхні обличчя відмили і вони стали видимими.
Сьогодні ніхто вже не знає, якими атракціонами розважали публіку в мандрівному цирку, але точно відомо, що там спеціалізувалися на демонстрації монстрів. Двоє з тамтешніх артистів згодом здобули своєрідну славу, знялися у фільмі під назвою «Потвори». То був напівлюдина Джонні Ек, якого вважали талановитим диригентом, його вносили на таці з батутою в руках, і так званий чоловік-собака, Адріан Джеффічефф.
Загалом про циркових колег Пінона відомо дуже мало. Щодо цього біографія Шідлера скупа на факти, соціальне середовище зображено надто стисло. Була серед артистів жінка-змія, Барбара Туккер, я бачив її фото; той самий феномен, що й людина-крокодил у Браттбюґорді, — жінка з грубою, потрісканою зміїною шкірою.
Артистів возили у двох житлових вагончиках. Кожний мав окрему кімнатку. Шідлер, власник цирку, був, вочевидь, добродушним товстунцем, який вважав себе, якщо вірити його книжці, таким собі «a family father[4]».
І він мав своїх фаворитів.
Вистави відбувалися за давно усталеною схемою. Кожному монстрові відводили п’ять–десять хвилин для виступу, включно з презентацією і своєрідним номером, щоб глядачі впевнилися, що перед ними не безживні манекени.
Номер Пінона мав такий вигляд.
Насамперед імпресаріо виголошував невеличку промову про те, як він знайшов Пінона, розповідав його історію і про життя в руднику; про те, як він, Шідлер, зумів спуститись у шахту попри спротив мексиканців і грізні, ледь не біблійні, знамення (альбатрос, який кружляв над входом у рудник). Там ув’язнили Пінона у темній вогкій печері, бо забобонні місцеві мешканці вважали його сином Сатани, тому й тримали заручником. І все ж Шідлер зумів потрапити в шахту й за допомогою хитрощів та підкупу врятував Пінона, вивів його на світло й свободу. Коли вони вийшли з рудника, альбатрос усе ще кружляв у небі, наче посланець Сатани. Отож Шідлер забрав Пінона з собою, відмив його й змастив мазями жахливі рани від кайданів (іноді він казав «від мотузки», різні версії можна простежити в публікаціях преси). Розповідь завжди закінчувалася реакцією дружини Пінона, коли вони перетнули кордон США й опинилися на волі: її очі наповнилися сльозами вдячності.
Коротка промова тривала зазвичай п’ять хвилин, її вітали бурхливими оплесками. А тоді Шідлер відслоняв завісу, показуючи всім Паскаля Пінона.
Десь хвилину Пінон сидів непорушно, потім повертався, демонструючи голову в профіль, і виймав губну гармоніку: Шідлер навчив його грати простенький псалом. Потім Пінон ховав гармоніку в кишеню, підводився і досить гарним басом співав «Happy Birthday». Добре видно було, як дружина теж ворушила губами, але безгучно. Здавалося, ніби й вона хоче заспівати, під час виконання псалму (до речі, йшлося про «Господь з тобою») її губи ворушилися.
У газетах писали, що обоє були глибоко віруючими. Мабуть, через псалом і через намагання дружини підспівувати.
«Напевно, мене не мало б дивувати твоє ставлення до мого проєкту. Як я зрозуміла, тобі й мої новели не подобалися. Коли важко любити, відразу стає зрозуміло, яка людина — серйозна чи ні» (Рут Б., 22.04.1942).
Він любив морозиво «кассата». К. щоразу приносив йому пачку морозива.
Здавалося, він аж сяяв. Їв мовчки, схиливши голову, але видно було, як радість осяває його личко, потім щастя в очах згасало, він сутулився й, урешті, на обличчя повертався звичний вираз: дуже спокійний, дуже контрольований, однак непереборний страх в очах.
Він не хотів говорити про те, що трапилося. Хіба лише — якщо взагалі погоджувався на балачку — про прочитані книжки і про спорт.
Одного разу я надіслав кілька власних книжок. К. передав їх хлопчикові. У наступні провідини він застав хлопчика з однією з них, то була збірка новел 70-х років. Він розгорнув книжку на одній сторінці, мовчки тицьнув пальцем, щоб К. прочитав, що там написано.
То була одна з новел, у якій ішлося про чоловіка, котрий застрелив Руді Дучке[5]. Він мав ім’я Йозеф Бахманн[6], його засудили до шести років ув’язнення, а згодом він наклав на себе руки.
Саме на сторінку, де про це йшлося, і тицьнув хлопчик. Бахманн натягнув на голову поліетиленовий пакет і зумів таки — попри те, що його тіло, напевно, билося в жорстоких конвульсіях, — позбавити себе життя шляхом задушення. Абзац, на який хлопчик показував і який відзначив на берегах сторінки грубими рисками, звучить так: «Пластик мовби тонкою крижаною оболонкою покривав його обличчя. Під нею був пан Бахман і його життя, яке щойно обірвалося, бо він так вправно затягнув пакет, що шкідливе повітря не змогло розірвати оболонку й наповнити його тіло смертельною отрутою».
К. не зрозумів, що мав на увазі хлопчик. Той лиш мовчки тицяв пальцем у сторінку та, врешті-решт, промовив:
— Допоможи мені, будь ласка. Я сам не відважуюся.
Звісно, К. відмовився.
Хлопчик мав доволі витончене приємне обличчя з продовгуватими очима й дитячими, гарно окресленими губами. Після його смерті нам з К. дозволили прочитати його досьє. На огляді щодо придатності до військової служби
