Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст

Вісім разів він намагався вчинити самогубство, доки врешті йому це вдалося. Він наче доносив свої самогубства їм, не для того, щоб його врятували, що було б звично; ні, він наче їх пропонував. Усі спроби були незграбними, іноді просто комічними. Першого разу він скористався годинником, тобто годинниковим брас­летом, сталевим штифтиком, яким браслет прикріпляється до годинника. Ним хлопчик спробував проколоти собі вену. Він копирсався і копирсався маленьким тупим штифтом, доки таки не проколов крихітну дірочку, з якої ледь цідилася кров. Сміховинна спроба.

Пригадую один старий фільм, у якому йшлося про важко пораненого в Першу світову війну американського солдата, зі спотвореним обличчям і паралізованим тілом. Він не міг розмовляти й рухатися — нічого не міг, працював лише мозок. У лікарні вважали, що в чоловіка відсутні всі відчуття. Та все ж у ньому підтримували життєдіяльність винятково з експериментальною метою. Одна доглядальниця зацікавилася цим живим трупом. Через рік їй вдалося створити певний код, який давав змогу спілкуватися: чи то посмикування вуха, чи зміни в диханні. Забув...

Ця доглядальниця потай налагодила зв’язок із тим, кого вже не вважали людиною: таємне спілкування між людиною і не-людиною. Зрештою отримала від нього першу, дуже коротку вістку.

Дуже коротку. Лише два слова: Вбий мене.

Найкоротше відоме мені визначення того, щó означає бути людиною: право вимагати припинення свого існування. Своєрідна межа?

Інколи її очі наповнювалися слізьми.

Чи плакала вона в руднику до їх звільнення, не знає ніхто. Сам Паскаль не хотів розповідати про той період, ніяк. Уперше її сльози побачили влітку 1926 року, коли в їхньому сімейному житті настала криза.

Удруге — коли він помер.

Зазвичай вона не плакала.

Все своє життя Марія була бранкою його голови, довго вважали, ніби вона німа. Пінон так не вважав, саме він змусив усіх це зрозуміти. Так само неквапно, як імпресаріо весняної ночі 1922 року у ванні готелю відмивав її людську сутність, так само спроквола до всіх прийшло розуміння, що вона не німа.

Марія ворушила губами, але ніхто не міг витлумачити, що вона силкувалася сказати. Рот маленький, дуже гарно окреслений, вона часто ворушила губами. Іноді всміхалася. Ніхто не розумів. Те, що намагалися промовити рот і губи, залишалося незбагненним. Звук не міг з них зірватися, бо вона не мала ні легень, ані гортані, ані голосових зв’язок. Але мала язик і рядок дуже дрібних, на диво білих зубчиків, дуже гарних, завбільшки як рисові зернятка.

Ті, хто спостерігав за нею, часто питали себе, чи справді вона намагалася наслідувати рухи губ, мовлення і слова оточення, а чи вперто старалася створити власний код для контакту зі світом; іноді її губи ворушилися ледь не з розпукою, безпорадністю або люттю через те, що ніхто не розумів її коду. Коли запитували Паскаля, що, на його думку, вона прагне сказати, він замикався або злився; особливо в перший рік у цирку він категорично відмовлявся відповідати, коли його просили витлумачити її мову.

Він міг забратися геть зі спотвореним від люті обличчям, відмовлявся говорити, відмовлявся їсти й виступати у виставах; його доводилось улещувати, розмовляти на нейтральні теми, вдавати, ніби Марії не існує. Тоді він потроху відходив і повертався до виступів — і триб життя ставав звичним.

Уперше він натякнув, ніби знає, що вона хоче сказати, якось увечері.

— Зараз вона співає гнівну пісню, — раптом промовив він.

Уперше він натякнув, що, крім мови, існують інші можливості. Ніхто не прочитував нічого з її з губ, навіть сам Паскаль, але схоже, що між ними склалися інакші стосунки, постала мова, якій не потрібні слова. На його думку, вона «співала» для нього. Це справді могла бути пісня чи радше безсловесне мугикання, яке піддавалося розумінню.

— Зараз вона співає гнівну пісню.

Він сказав це якось після чергового вибуху люті, коли його запитали, чого вона хоче. Він оскаженів. Коли відмовився бути її товмачем, Марія заспівала гнівну пісню.

Пісня завдала йому болю.

Можливо, так вона співала йому в руднику. Сказане мало велике значення. Він сказав: «Вона не німа. До того ж, вона — людина. Я її чую, однак лише я можу її чути. Вона існує крізь мене».

Гнівна пісня завдавала йому болю.

Ув’язнена в ньому, вона співала пісню, яка завдавала йому болю; чому вона хотіла кривдити його? Прагнула помститися? Це й самому Паскалю видавалося незбагненним. Він не розумів, мовчки сидів зі спотвореним від люті обличчям, незмигно дивився кудись у позапростір і слухав. Ув’язнена в ньому, вона співала, завдаючи йому болю. Чи була це пісня про те, як важко жити в неволі? Він чув спів, але відмовлявся його тлумачити. Так було: вони були замуровані одне в одному. Спершу почувалися нещасними в цій неволі, а тоді вона заспівала, завдаючи йому болю. Потім їй захотілося донести свою пісню до інших, але він відмовився. І тоді вона знову злісно заквилила.

Лише він міг стати її товмачем. Він не погодився. Через кохання?

Могла бути й інша причина: Пінон певним чином боявся за неї, тому не наважувався випустити на волю її слова. Можливо, не бажав перекласти її пісню, бо йому не подобалося те, про що в ній мовилося. Може, вона все життя намагалася віднайти порухи губ, які замінили б пісню, звільнили б слова й унезалежнили б її від Паскаля.

Може, він боявся — у якийсь спосіб — втратити її тоді. Цілком імовірно: він так шалено її кохав, що не відважувався на це.

Один епізод з першого листа Гелен Портич з Лос­-Анджелеса, датованого 8 січня 1982 року.

Пінон лежав у лікарні, де вона працювала, на неї було покладено його щоденну опіку. Одного зимового дня вона зайшла в палату (з огляду на інших пацієнтів, він завжди мав окрему палату). Був ранній ранок, вона увійшла; була майже певна, що все відбувалося січневого дня, бо у вікні виразно виднілися засніжені гори Сан-Ґабріеля.

Пінон спав, важко й хрипко дихаючи; Гелен ступала тихо, «мов метелик», як сама висловилася. Та раптом помітила, що Марія не спить.

Вона лежала з розплющеними очима, як завжди, неспокійно кліпаючи, і, щойно Гелен увійшла, перевела на неї погляд. Доглядальниця підступила до ліжка, вона й уявити собі не могла, що дружина може не спати, коли спав Паскаль.

Але саме так усе й було. Раптом її охопили, за її ж висловом, «strong sentiments[3]»; піддавшись несподіваному імпульсу, Гелен простягнула руку й, ледь торкаючись, погладила Марію по щоці.

Гелен Портич каже, що