Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст
Біля кожного басейну чоловік зустрічає друга, або подругу, або давню коханку. З усіма заводить розмови. Впродовж фільму тон його друзів стає дедалі ворожішим, дедалі злішим, це відбувається непомітно, та все ж відбувається. Раптом — схоже, що слово «раптом» постійно спливає у моїй пам’яті, ніби воно і є грізним ключем до всього, що діється, — раптом обличчя всіх друзів стають неймовірно ворожими. Постає питання, чи ці друзі любили його коли-небудь. А можна запитати, чи бачив він коли-небудь самого себе.
Пригадую, що це був дуже поганий фільм, який я все ж запам’ятав, на відміну від інших поганих фільмів. І дуже страшний. Закінчення не пригадую. Лякав ризик раптом бути побаченим, а може, навпаки.
Чи ідентичні ці два кути зору? Страх бути побаченим і страх не бути побаченим?
Я лежав на маніпуляційному столі, дивився у стелю, а серце гупало й гупало.
Здається, колись давно я вже бачив себе самого. На одну дуже коротку мить, коли мені виповнилося шістнадцять.
Я зовсім не пам’ятаю свого батька, він помер, коли мені було шість місяців. Це сталося у березні. Маму висадили біля тартака, вона брела снігами до узлісся, де стояв дім; надворі споночіло, у вікнах було темно; поки батько вмирав, мене забрала до себе сусідка, яка мешкала за кілометр від нас. Хтось у селі за місяць до того напророчив, що помруть троє чоловіків, і троє чоловіків померло: тому селянинові наснилося, що впали три сосни, і, прокинувшись, він зрозумів: то був знак. У тих краях усе було сповнено таємних знаків, які можна витлумачити, та іноді мені ставало дивно, що ж іще могло щоночі снитися цим норланнським лісорубам, як не повалені дерева: дерева ж падали весь час. Один наш сусід, на якого звалилася сосна, пролежав придавлений у глибокому снігу двадцять годин, а коли його знайшли, він уже замерз. Вільною правою рукою написав пальцем на снігу останнє послання: КОХАНА МАРІЄ, Я... а далі не дотягнувся. Дерева падали постійно, але не завжди таїли в собі пророцтво; тутешні люди навчилися розрізняти сни.
Водій автобуса, Марклін, обернувся і запитав пасажирів, чи не зголосився б хтось провести її додому, але вона не захотіла.
Коли мені виповнилося шістнадцять, я вперше побачив батькову посмертну фотографію. Вона лежала серед інших карток, які вже траплялися мені на очі. Деякі мені подобалися, інших я не розумів. На одному фото батько сидів на моріжку, перед ним — таця з кавою, він у вихідному твідовому костюмі й білій сорочці, в очах дивний лукавий поблиск, який зовсім не відповідав моїм уявленням про батька, щось тут було не так; я давно собі вирішив, що визначальне у ньому має бути визначальним і в мені, однак тут було щось не те. Повертаючись вечорами з лісу додому, він писав у нотатнику вірші; після його смерті нотатник спалили, бо писати вірші вважалося гріховним заняттям. Поки що все сходилося.
І ось раптом, коли мені виповнилося шістнадцять, я побачив посмертне фото.
У тих краях існував звичай фотографувати покійників у труні. Іноді ті фото вбирали в рамку й ставили на комод — такий собі горизонтальний портрет. Проте посмертного зображення батька я ніколи не бачив. І ось несподівано знайшов його, у білому конверті.
Назавжди запам’ятаю ту мить. Відчуття, ніби хтось зацідив в обличчя. Я оніміло витріщався на картку, доки врешті збагнув, хто на ній. Я тримав фотографію у руці; здалося, що бачу себе самого. Це я там лежав, жодного сумніву, страшенно схожий, помилки бути не може. Кожна риса моя.
Напевно, це таки я. Одного не міг второпати: чому я лежу в труні.
Потім я збагнув, що це мій батько.
Ніколи не забуду тих секунд. Я вперше побачив самого себе. Тоді мені було шістнадцять, і мине ще тридцять років, перш ніж я вдруге побачу себе.
ІІІ. Пісня про шахтарську лампочку
Хлопчик дивився на К., вони йшли лікарняним парком, тримаючись за руки, мовби хлопчик був батьком, а К. — дитиною. Хлопчик не зводив з нього очей з глибини свого невимовного страху, його очі промовляли: «Пусте... Я тобі прощаю».
Хоча насправді мало бути все навпаки. Милосердя. Ось як просто все буває.
Колись я думав, що історія — це ріка, що все — ріка, велична, спокійна, яка плине вперед, як дивовижна оповідь, що невблаганно веде до впадіння у море.
Однак непоєднуване, те, що його тобі найважче збагнути, зовсім не ріка, воно зовсім не веде одне до другого, невблаганно й невідворотно.
За цим треба пильно наглядати, доки раптом...
Дружину К. поклали в клініку Уллерокер 12 жовтня 1981 року, того вечора, коли вбили їхню доньку.
Історія така.
Роком раніше вони розлучилися, а до того ще рік жили окремо. Вона отримала опіку над дівчинкою, якій на той час виповнилося вісім років. Розлучення було непростим, я, так би мовити, спостерігав його зблизька. Брутальним чи сповненим ненависті, не знаю, як описати. Через кілька місяців після того, як К. пішов з дому, його дружина прочитала статтю про молодого вбивцю, без сумніву, психопата, якого посадили в закрите відділення в Сетері. Чоловікові було двадцять два роки, йому дали прізвисько «Вовк із Сетера». Він був розумним і тонкочулим юнаком, якому всі симпатизували; щойно відслужив в армії і ось цілком незбагненно, на перший погляд, без будь-якої причини, вбив шестирічну дівчинку.
Знічев’я позбавив її життя. Не міг пояснити чому. Начеб ніяких сексуальних мотивів, не ґвалтував. Просто вбив.
Його замкнули в Сетері.
Проте за якийсь час серед пацієнтів поширилися чутки, що він таки зґвалтував дівчинку, а потім задушив. Якось уночі, через два місяці після того, як його посадили в психіатричну клініку, двоє інших пацієнтів прийшли в його камеру. Доти він відмовлявся розмовляти з будь-ким. Треба сказати, що вбивці дітей на сексуальному ґрунті — він не був ґвалтівником, але його таким вважали — перебувають в останньому колі пекла, однаково, чи в тюрмі, чи у психіатричній лікарні закритого типу. Вони існують у тіньовій зоні, самі по собі, й зазнають крайньої зневаги з боку інших в’язнів.
Двоє чоловіків увірвалися
