Янгол, скинутий з небес, Пер Улов Енквіст

Сьогодні вночі наснилася коротка розмова з Рут Б. Її тон видався звинувачувальним: я шалено захищався. Погодився: гадаю, твоя правда. Я був боягузом. Та вперше в житті я намагаюся, по-справжньому. Вона сумнівається. Я повторюю: «Так є. Це правда».

Вона мала з собою картонну коробку для капелюшків. Як завжди. Коробку з головою Брехта.

Дивно, але вона так нічого й не досягла. Написала лише маленьку збірку оповідань під псевдонімом. Ще, листи, звісно. Цікаво, що вона б написала про Пінона. Цікаво, що вона написала б про Пінона.

Останні роки в Берліні вона завжди ходила п’яною і дуже неохайною, була зовсім не такою, як раніше; їй не дозволяли бачитися з Брехтом, його не було вдома, хоча вона знала, що він удома. Вона ж знала: щойно він поговорить з нею, відразу зрозуміє, що вони нерозлучні. Коли вона одного разу спробувала заговорити з ним у фойє «Берлінер Ансабль», в антракті прем’єри, він відмовився підтримати розмову, і тоді вона привселюдно плюнула йому в обличчя.

На публіці. Про неї чимало пліткували.

Він більше її не потребував. І все ж у старості вона дуже добре пам’ятала, яким він був самотнім, як одного разу вона бачила його самотнього в темряві саду, він мочився, і плакав, і бурмотів, що лише собака й Рут його розуміли. Інші бажали хіба лише ролей. Він бурмотів це під берізкою. А от у фойє відмовився хоч би слово промовити, і тоді вона плюнула.

Вони так і не позбулися одне одного.

Після його смерті, коли їй було дозволено виявляти почуття до нього, знову наче настали гарні часи. Він помер, вона була жива й відчувала дивну свободу та близькість до нього.

То були їхні найкращі часи, коли він помер.

Вона замовила його гіпсову голову за посмертною маскою. Ту голову завжди носила з собою. Завжди, завжди.

Вона тримала її в картонній коробці-капелюшниці. Лікуючись від запущеного алкоголізму в психіатричній клініці Східного Берліна, вона часто ставила маленькі вистави для пацієнтів. Голова Брехта завжди стояла на столі.

Вечорами її можна було побачити на ліжку з відкритою картонкою; вона тихо й довірливо розмовляла з Брехтом, та іноді сердилася, викрикувала спрямовані до нього лайливі слова; бувало, вважала його поведінку не гідною прощення і тоді закривала кришку, запихала коробку на верхню полицю шафи і, люто сиплючи прокльонами, погрожувала ніколи більше її не виймати.

Персонал знав, хто вона, і не втручався.

Найчастіше Рут усе ж тримала коробку на виду, з відчиненою накривкою; іноді виймала голову. При цьому вона бувала напідпитку, для лікарів залишалося загадкою, як їй це вдавалося, бо алкоголь був їй суворо заборонений. Якщо Рут щастило роздобути пляшку, персонал негайно її відбирав. І все ж вона сиділа в палаті перед коробкою з його головою, схлипувала й белькотіла заколисливо: маленький Брехте, маленький Брехте, яким ти був милим, лише я і собака любили тебе по-справжньому, іншим потрібні були тільки ролі, маленький Брехте, маленький Брехте, правда ж, нам доб­ре зараз удвох?

Він сидів, примружившись, у своїй коробці, з легкою ніжною усмішкою на устах. Згодом виявилося, що вона попросила когось видовбати дірку в голові й приробити дверцята в потилиці і зберігала там маленьку пляшечку віскі.

Це все, apropos[2], про посмертне фото мого батька... або ж про мене, як вам буде завгодно.

Його звали Паскаль Пінон, він народився з двома головами.

Друга голова була жіночою.

Коли мова заходила про Пінона, завжди виникала миттєва розгубленість, як його трактувати — «він» чи «вони», ніхто не міг визначитися. Коли перші чутки про їхню дивну історію кохання поширилися світом — одного разу в лютому 1022 року, — вони жили в шахті на півночі Мексики. Там вони перебували, там виконували своє призначення, яке полягало не в роботі, а радше в існуванні.

Вони існували. І водночас були бранцями. У цьому полягала їхня життєва місія.

Можна сказати: навесні 1922 року вони стали видимими. Чутки дісталися цивілізації і сягнули вух імпресаріо на ім’я Джон Шідлер із Сан Дієґо. Він розшукав їх, він зробив їх видимими. Вони й раніше існували, однак видимими не були. Так буває з багатьма людьми. Але він зробив їх видимими. Він назвав їх подружньою парою, найсенсаційнішою закоханою парою на західному узбережжі Америки — спершу як приклад нерозлучного нещастя, потім — як приклад нерозлучного щастя.

І в смерті нерозлучні. Подружжя з усіма його добрими й поганими сторонами, яке неможливо розірвати. Можна ще сказати: він показав їх нам як символ.

Коли Пінона знайшли, він жив у мідному руднику на півночі Мексики. Ніхто не знає, звідки там узявся. Ніхто не знає ні місця, ні дати його народження, ні ким були його батьки. Можливо, вони його соромилися. На похорон Пінона ніхто з рідних не приїхав. Найшвидше, він народився на початку вісімдесятих років ХІХ століття, точніше встановити не вдалося. Він народився монстром.

Монстр — це правильне визначення. Він сам називав себе так.

Одна його голова, нижня, була головою чоловіка, цілком нормальною, може, навіть вродливою. Свою чоловічу голову він носив високо і дещо штивно, з сумовитою гідністю. Він мав дбайливо доглянуту густу бороду. Але поверх цієї нижньої голови росла інша, пробивалася, мов брунька з чола, схожа на бранку, кот­ра розпучливо намагається вирватись зі своєї тюрми, але марно, тож, наполовину замурована, приречена на пожиттєве ув’язнення.

Ця друга, верхня, голова була жіночою. Двоголовий Паскаль Пінон зображений на численних фотографіях 20–30-х років; останнє фото було знято за кілька днів до його смерті. Тоді він уже мав певну міжнародну славу, про нього написано біографію, опубліковану вже після його смерті. Біографію написав імпресаріо Джон Шідлер — «Життя монстра».

Фотографій чимало.

На всіх — вираз туги й гідності; ніби обидві голови завжди дивилися в камеру з усвідомленням того, що згодом їх ніхто не розумітиме, що ті, хто розглядатиме світлини, ніколи не зуміють зрозуміти. Можна сказати: Паскаль Пінон носив свою другу голову, як шахтар носить на чолі ліхтарик. Так він і носив її: як шахтар мідного рудника носить ліхтарик у темряві, яку сам собі обрав для існування; так само він ніс її крізь неймовірне сяєво життя. Ось тільки той ліхтарик не давав світла. Фотографії свідчать про інше: через цей ліхтарик радше всотувалася пітьма, в неї і в нього.

Спершу цього не можна було собі уявити.

Справді, годі було осягнути, що верхня голова має свою