Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

було дано волю за своїм замислом служити Богові, та наймилішими ігуменовому серцю були здольні й до наук пожадливі юнаки, які ставали переписувачами книг. Ті книги розсилав Конрад у галицькі приходи і монастирі, свято віруючи, що вони розвіють тьму, яка запала на Руській землі під татарським ігом.

Й коли закінчувався Великий піст і сосни викидали на великодню славу медові китиці, а земля вкривалася килимом білого рясту, коли Божий посланець жайвір зависав над церковною банею й, розсипаючи срібні трелі, провіщав наближення величного свята Христового Воскресіння, згадав ігумен Миколай про свого побратима прочанина Пантелу, з яким у печалі й боязні перебули разом перше татарське лихоліття, й запрагнув побачити приятеля, голос його почути. Він виварив із цибулинних лушпайок яскраво–червоний барвник, викупав у ньому з десяток яєць, потім ті галунки розбив і пустив по Верещиці з надією, що допливуть вони до Дністра на Пониззя, де перебуває Пантела Маломужний, якщо Господь іще тримає його при житті.

Розділ восьмий

Прямовисна скеля з лівого боку Смотрича і така ж уривиста з правого, наближаючись одна до одної, звужували плин ріки, ніби намагалися стримати рвійну течію, що вихоплювалась із каньйону на рівнинну просторінь Понизов'я, стискались, і здавалось дияконові Пантелі, що вони розчавлять ветху халупу і його самого разом з нею. Тіснота гранітної розколини давила й на душу прочанина, немов карала його за невольний з добрим наміром вчинений гріх, коли він, рятуючи подільський край від боярської зради, застеріг князя Данила перед небезпекою, накликавши цим на свою землю каральні загони дворського Андрія, — і замість порятунку зазнав тутешній люд нечуваної руїни й навіки озлобився проти властелина Руської держави, який наважився злом добро для свого народу вибороти.

Не виходив Пантела із своєї хатини ні до уцілілого селища Кам'янця, ані до спаленого містечка Бакоти. Та й чого було туди заглядати: поміж чорними стовпцями димарів, поміж безлистими кістяками дерев блукали тихі, мов тіні, люди — бездумні, приборкані злиднями й запаморочені, ніби спожили лотосних ягід на рахманському острові й самі стали рахманами, про яких ходили тут байки, а Пантелі явилися у видінні, коли чинилася на Пониззі боярська зрада.

Тож не було просвітку в душі Пантели, скоробленій каяттям, усвідомленням непрощеного гріха, а ще й гнівом на допуст Божий: свій свого зраджує, свій свого вбиває, а властелин краю карає на смерть найкращого співця за його непокору… І не його убив, а пісню, ним створену, яку співав народ, підносячи свій дух до Бога. Й замовкло милозвуччя співів над Збручем і Дністром, а замість пісень проквиліли плачі осиротілих дітей, лемент овдовілих жон і п'яне ревіння чоловіків, гейби споєних солодом отруйного зілля з Лотосового острова.

Та ще жевріла в Пантели надія, що не весь руський край потонув у безпам'ятстві й безнадії, — десь там, далеко звідси, де Дністер вузькою биндою протинає землю й, набухаючи водами приток, набирає сили й стрімливості, наливається зеленим соком зело, черемхи закосичуються білим цвітом, й леготи розвіюють їхнє п'янке благовония між небом і землею, а в тій Господній купелі розцвітають бринцуші, ряст і зозулине зілля, зеленим руном хлібних сходів покривається чорна рілля, й села потопають у вишневому молоці; десь там на дзвіницях насторожились била дзвонів перед тим, як голос з неба провістить Христове Воскресіння, — і загойдаються вони враз від радості й будуть вдарятися била об мідні креші, й покотяться над Галицькою землею великодні передзвони; благовіст подарує землі й людям прощення, а тоді загомонять на церковних майданах гаївки, дівчата піснями перекликатимуться, а парубки загримотять із моздирів во славу Божу… Тоді вийде із своєї келії чернець Миколай, розіб'є над річкою Верещицею посвячені галунки й писанки, пустить їх на воду, й попливуть вони до Дністра, сповіщаючи, що Христос воскрес, смертю смерть здолавши.

Вірив у це Пантела, та часто у смутку надію втрачав, бо як було вберегти її, коли так сумеркно стало над Подільським краєм, що вірити в чудо Воскресіння ставало невміч, проте він одного дня таки подався з–над Смотрича до Дністра й там зі стиснутою душею й до болю в очах приглядався, чи не попливуть по воді кармінові лушпайки, які мали б звідомити Пантелу, що чернець Миколай ще живе і край його життям втішається.

Й таки побачив нарешті Пантела, як із–за згину ріки випливли на бистрину райські човенця, й він побіг берегом за ними слідом, вихопився на простору волю, де блукали тихі люди, і що мав сили заволав до них:

— Христос воскрес!

Чекав, що на його воскресне вітання потягнеться до нього люд, чей пролунало воно, мов звук великоднього дзвона. Кармінові лушпайки пливли водним гребенем, як дитячі кораблики, й розбігалися рукавами ріки, їх доганяли інші, ще барвистіші — вперто нагадував своєму приятелеві чернець Миколай про себе і про велике свято, і в тій утісі про майбутню зустріч з другом побачив ураз Пантела, як звідусіль, немов овеча отара, потягнулися подільською рівниною гурми людей, і здалося дияконові, що всі вони одягнуті в білі гамівні сорочки достоту, як ті пожильці з Бакоти, що явилися йому у запоморочливому видінні, коли понизовські бояри благали ласки в баскака Ахмета, називаючи себе татарськими людьми.

Проте швидко та мана розвіялася, немов туманний серпанок: до ріки підходили мешканці Кам'янця й спаленої Бакоти у вивернених горі вовною кожухах і гостроверхих кучмах — так не одягалися тут ніколи ні кметі, ні городські ремісники, й не міг додуматися Пантела, що означає ця дивна ноша, на татарську схожа, в людей, яких досі звик бачити в сірих каптанах й солом'яних брилях. Чоловіки мали вельми войовничий вигляд, вони тримали в руках костури й погрозливо ними вимахували, жінки люто говорили, а деякі йшли назадгузь й, виявляючи зневагу до провісника Великодня, попліскували себе долонями по сідницях. Людська валка підкочувалася до ріки, й отетерілий Пантела не знав, як повестися: йти назустріч роз'юшеному натовпові чи втікати куди очі бачать. А юрба наближалася, обступала Пантелу, й він з подивом запримічував, що й обличчя