Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

Перекидаючи з плеча на плече важку торбу з книгами, човпав чернець рівниною, обрамленою в далині темним сосновим бором, і навіть гадки не мав, щоб якось поменшити тягар, краще сам упаде, ніж мала б пропасти бодай одна книга… А скільки тих кладезів мудрості залишилося в Києво–Печерській лаврі — у келії преподобного Антона з Любеча, й стискалося в ченця серце від болю за них, напевно вже втрачених, і ніхто ніколи не почерпне з тих книг потрібних знань, й залишиться народ збіднілим на ваготу безцінних фоліантів, спалених і потоптаних ординськими кіньми.

Й нарешті з одного боку дороги заголубіло дзеркало тихого озера, а з другого пробивалася крізь густий сосновий ліс, немов стріла, випущена з лука, вузька стежка, що стрімко спиналася під гору, на лисій вершині якої чапіла ветха дерев'яна капличка, а з неї виглядала на світ почорніла ікона із зображенням Божої Матері, вставлена за покритим фіолетовою сніддю склом кіоту.

Біля каплиці стояв із складеними до молитви руками молодий чернець у довгополій вицвілій рясі, в надломленому куколі на голові. Здогадався Миколай, що печерна обитель десь недалеко звідси, і спитав у ченця, де вхід до печерного монастиря і чи може він побачити іїумена.

— Нема вже в нас душпастиря, втік від ординщв, хоч вони до монастиря й не наближалися, боячись розпивати нашого Бога, — відказав чернець. — А в келіях замкнулися покутники, лише я один, ієрей Ісайя, ще ходжу до каплиці молитися.

— А монахи, котрі не складали обітниць, де вони — на роботах?

— Розійшлися за ялмужною по людях, а покутники завдають собі тяжких мук за спасіння від орди… А ти хто будеш?

— Я ваш ігумен, з Києва присланий… Проведи мене в печери.

Вони опустилися стежкою вниз, пробираючись крізь хащі, і увійшли в нору, що вела до печер. Те, що побачив чернець Миколай у келіях, мало було схоже на дійсність — радше на чистилище нерозкаяних душ.

— Це затворник Ісакій, — показав Ісайя на живий кістяк, припертий спиною до стіни, одягнутий в козячу шкіру, що вже висохла на ньому й приросла до тіла. Покутник не рухався, й пояснив чернець: — Від посту він ослаб і тілом і умом, але ще вірує, що його покута вразить смертю орду.

— А це хто? — спитав Конрад, заглянувши у келію, у якій із землі стирчала лише голова.

— Цей закопався, щоб до нього не діткнулися руки нечестивих ізмаїльтян, коли помре. Він молиться за спа сіння світу.

Ще в іншій келії покутник брязкав закладеними на руках кайданами.

— Це він татар відлякує, — пояснив Ісайя.

У крайній келії чернець Миколай побачив таке, що волало до неба о помсту: на прічі лежали чернець і черниця, у гріховних обіймах поєднавшись.

— У який вертеп я потрапив?! — зойкнув Конрад.

— То сектанти, — мовив Ісайя. — Вони вірять, що порятунок можливий лише в злуці чоловіків з блудницями. Ця білоголова називає себе Магдалиною.

Усе це згадалося ченцеві Миколаєві в одну мить, мов прикрий сон.

…Над Полтвою, де колись стояли тільки старий млин і ремісничі халупи, виростав у підніжжі найвищої гори, яку після спорудження на ній оборонної фортеці Високим Замком назвали, молодий город Львів — нова столиця Галицько–Волинського князівства. У Нижньому Замку над рікою резидував князь Лев Данилович — відважний і до походів удатний лицар, а його стриєчний брат Володимир Василькович відчужився від Лева, задовольнившись Волинською землею.

Був син князя Василька Романовича на ліву ногу кульгавий, здоров’ям вутлий і до зброї не беручкий: знайшов він свій світ серед книг, сам писав хроніку Галицько–Волинського князівства, й літопис цей переписував його помічник старий ієромонах Йов; захоплювався молодий князь іконописом — витворно намальовані ним образи роздавав церквам, на його кошти побудованим. Вельми щедрим будучи, велів волинський князь заснувати при храмах школи для переписувачів книг, котрі богословську науку мали поглиблювати й розповсюджувати, — і повнились церковні плебанії невиданими досі манускриптами, й виростали в тих школах мудреці, спроможні тлумачити творіння, з грецької, арамейської та латинської мов перекладені, а теж своїми письмовцями написані. Й були серед руських книг «Ізборники Святослава», «Остромирове Євангеліє», «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, сказання про Бориса і Гліба та інші благочестиві писання, книжною премудрістю пойняті і словом іскусним наповнені.

Ігумен Конрад, керуючись суворими правилами Кормчої Книги про упорядкування життя чорноризців, складеними славним печатником Кирилом, а нині Галицьким митрополитом, довів до ладу Страдчівський монастир. Порозганяв наложниць, котрі з ченцями грішну покуту відбували, а чернець Ісайя, який став вірним помічником ігумена й письмовцем, примусив збіднілих умом покутників вийти із затворів, вибратися з ям і споживати їжу; із сусідніх сіл та містечок верталися до Страдча іноки, які досі жебрали попід церквами на відпустах і престольних празниках, й почали обробляти монастирське поле й рибним промислом займатися.

А згодом прибув з Володимира до Страдча княжий посол із щедрою фундацією на побудову храму Різдва Пресвятої Богородиці — тоді покликав ігумен Миколай із Холма, Володимира, Галича й новозбудованого Львова зодчих, яких ще й досі навчав перестарілий майстер Авдій, — і на горі, де колись стояла ветха капличка, почала виростати велична церква, а ще й плебанія для ігумена та шкільна прибудова для переписувачів книг.

Щонеділі до церкви, ще недобудованої, проте з престолом, царськими вратами та іконостасом роботи волинських майстрів і самого князя Володимира Васильковича, почали приходити на відправи миряни з Великополя, Добростанова, Дубровиці, Домажира та інших довколишніх сіл й після Богослужіння залишалися при монастирі юні отроки. Хтось із них жадав осягнути в церковній школі науку письма й читання, хтось ставав послушником, робітним ченцем або блюстителем храму; не забороняв теж ігумен вельми правовірним посвячувати себе в затворництво на житньому хлібі й воді — всім