Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
…Нічого не хочемо чути про ваш Великдень, хай не глушать наш слух ваш і дзвони й не долинають до нас нути великодніх гаївок та воскресних кантів, й теж чути не хочемо пострілів із ваших моздирів во славу Божу. Ненавидимо вас, хрещених западенців, пропадайте у своєму княжому краю без нас — з вашими святами, піснями, мовою, двоколірними бандерами і з усією Руссю!.. Хочемо жити без ваших князів і ратників, ми люди татарські, і бог у нас інакший, ми не п'ємо вина з вашої виноградної лози, а тільки божественний напій — кумис, що його навчив нас споживати баскак Ахмет, і хто хоч один раз нап'ється того трунку, той стає іншому богові угодний, іншою мовою думає і розмовляє, інакше одягається і викидає з пам'яті, немов непотрібне сміття, згадки про минуле… Немає в нас минулого, наш мозок вільний від пам'яті про давніх предків, в нас їх не було, ми перші, й нам добре живеться під берлом нойона Ногая, а всі пристрасті, за які колись проливалася кров, назавжди покинули нас, і ми знаємо тепер тільки смак п'янкого кумису!
Татарські люди стовпились довкола Пантели, штовхали його, насміхалися, говорили до нього чужою мовою, якої він не розумів, й коли допитувався, чого від нього хочуть, вони глузливо перекривлювали його матірню мову. Таке знущання було нестерпно болючим, Пантела хотів дізнатися, чому таке несусвіття трапилося з ними, а вони йому відповідали: йди у свій Галич, тут наша земля і наші порядки, ми хочемо жити без вас, окремо. Тоді Пантела в розпачі заволав: то й пропадайте навіки, щоб ваш отруйний подих ніколи не дійшов до нас, будьте ви прокляті й називайтеся, як хочете: татарами, злиднями, рахманами, потурнаками!
Зачувши образливу для них річ, татарські люди заштовхали Пантелу в ріку, самі забрели у воду по коліна й почали костурами гамселити по кармінових шкаралущах й писанках, витворно виписаних яворівськими майстринями, — й не сповістять вони решті люду на Пониззі про Великдень, а той люд стояв на лівому березі ріки у сірих каптанах й солом'яних брилях, хтось із них подав Пантелі руку, допомагаючи йому вийти з води, й проказав тихо: то не весь тутешній люд збігся сюди, то шумовиння, яке видохне колись, та Пантела ні в що вже не вірив, він подався берегом Дністра, щоб дійти до Галича, й майнула в його тямці думка, що від цієї поторочі може спасти руський народ лише Холмська Чудотворна ікона Божої Матері, яка у Десятинній церкві врятувала від смерті його, а Холм від хана Куремси.
Й постало перед його очима обличчя чернички, яка двічі виносила ікону з небезпеки, кожну рисочку впізнав, бо й не забував ніколи її благородного лику, й поклявся Пантела віднайти серед тисяч людей рятівницю святого образу.
Він подався горі Дністром з тривогою в душі: а що коли ікона потрапила в руки лютіших від татар відступників, й вони поглумляться над нею, як нині над великодніми писанками?
Полишив Пантела назавше зганьблений край перевертнів й не відчував більше за собою провини за те, що спричинився до погрому оскверненої зрадою землі…
Йшов знайомою дорогою до Галича, а коли минув тисьменицькі ліси, з–над Лімниці, яка, пливучи попри вістові вежі, впадала до Дністра, долинув до нього срібний передзвін, що, подібно жайворовим трелям, кришив на скалки голубінь над гірськими водами, наповнював мідним дзвоном весняне повітря, що й дихати стало невміч, — відчув диякон, мов та дитина по купелі, світлу полегшу в душі. Знявши шапку, вклякнув на землю й віддав Богові молитву із вдячності, що допоміг йому вихопитися з краю, де замість великоднього дзвону лунало ревіння сп'янілих від кумису потурнаків.
Дійшовши до Блюдник, побачив Пантела золоті хрести, що стриміли до неба з трьох зелених бань Мединського храму Святої Ірини, — був то жіночий монастир, захований між горбами поблизу річки, яка несла свої холодні води до галицької материці. На оточеному кам'яним муром майдані посувався похід черниць з плащаницею, обходив на колінах церкву й посилав до неба воскресний кант.
Пантела вклякнув на березі річки, що обмивала монастирські заборола, й ревно молився, а коли черниці занесли плащаницю до захристії й розійшлися по келіях, побачив, як хвіртка в мурі відчинилася й крізь неї вийшла на зарінок послушниця у білій намітці, спинилася над обривом й стояла там непорушно, зачарована великоднім спокоєм над дібровою, що відступала від річки до крайнеба. Побачивши на тлі лісової стіни постать чоловіка, який стояв на колінах й самозабутньо молився, рвучко подалася до нього, щоб зупинити, коли б він захотів увійти на монастирське подвір'я, й запитати його, в якій потребі прийшов до жіночої обителі.
Послушниця наблизилася до Пантели, й він підвівся з колін, пошанівно й пильно приглядаючись до неї. Вона прикрила чорною пелериною обличчя, та диякон не відводив від чернички погляду, ніби впізнавав: була ця жінка достоту такою, яка згадалася йому, коли він полишав Пониззя, або ж зовсім схожою на неї: така самісінька, як ця, стояла колись на валу Холмської фортеці, тримаючи у зведених горі руках Чудотворну ікону. Та не це здивувало Пантелу: образ холмської черниці запам'ятався йому назавше, однак то був лик незнайомки, а ця, яка тепер стояла перед ним з напівприкритим пелериною обличчям, мала такі самі подовгасті половецькі очі, які вразили його, коли він, стомлений пішим переходом з Києва до Володимира, лежав у княжій гридниці на прічі, а сон до нього не приходив, й крізь віконце він побачив небувалої вроди дівчину, яка, сполохана, бігла через двір до воріт, ніби хтось за нею гнався, — й таки наздогнав її статний парубок з гуслями через плече, наздогнав й заспівав дівчині пісню чистим лунким голосом, якого дияконові не доводилося досі чути ні в храмах, ні на вигонах, — про білого молодця, якого наздогнала вража стріла, а дівчина відповіла йому теж піснею, сповненою смутку й любові
