Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Дивно, як важко підводитися, невже я аж постарів, сидячи на дивані? Мого приходу і так ніхто не зауважив, я тут нікого не знав і міг приходити і відходити, ні з ким не прощаючись і нікому нічого не пояснюючи. Господиня? Вона за цей час напевне вже встигла забути, чи будь-коли в житті мене бачила. Вони всі настільки поглинені своїм, що коли я відійду … Головне не гаятися.
Я встав і тихенько прочинив двері – просто в блюдце зі шматком вишневого торту. Від мого удару блюдце на моїх очах видовжилося в руку, яка заколивалася, як матрацна пружина, і трохи поодаль, ніби влучивши в підлогу, оформилася в тіло господаря.
– А, – сказав господар, поправляючи щиглем на блюдці шматок торту, щоб той не ляпнув униз, і ногою перегороджуючи двері, крізь які я рвався зникнути, – ви так рано відходите!
– Та я, щиро казавши, не мав наміру… Я… Вибачте… Я тут тільки.
– Ага, вам не подобається наш літературний вечір, який не знає собі рівних!
– О ні! – сахнувся я відрухово назад від шматка вишневого торту, який, як мені здалося, занадто наблизився до мого носа, і відчув, як підо мною ноги сковзнулися по чомусь куцому і слизькому, і я всіма кістками валюся на диван, з якого щойно підвівся, аби йти додому.
– Наш літературний вечір …
– Подобається! Подобається, – майже закричав я, щоб його не образити. – Тобто… Признаюся. Вибачите, я вас, здається, трошки … Я. Я, властиво, прийшов розпитати про мого – клієнта. І тільки. Я антиквар … Справа в тому …
І дедалі перестаючи чути, чи господар озивається, чи ні я з запалом кинувся описувати мого відвідувача, аж поки в мене пересохло в горлі настільки, що я й пошепки не здолав би видавити з себе і складу, так ніби я вимовляв не слова, а наждак. Я спробував ковтнути слину, та вона не утворювалася. У мене починається ангіна, подумав я, й одразу якось великим пляном, мов на екрані, побачив біля себе саму тільки одпиляну, верхню частину господаря й почув:
– Пригадую, пригадую. Ваш клієнт?
– Так, так, мій клієнт! – очима вигукнув я, не спромігшися ворухнути язиком.
– Він бував у нас. Так, його постать наче мерехтить у мене перед очима, хоча ближче я ним не поцікавився. У нас, знаєте, для кожного відчинені двері. Усіх не запам’ятаєш. Хто тільки не відвідує наших літературних вечорів! Це ж така подія!
Господар примостив між мною і собою блюдце із шматком вишневого торту і підняв догори руки, аби ліпше унаочнити, яка то подія.
– Ми спромоглися, – сказав господар-поет, наставивши на мене обидві руки, як бінокль, і тієї ж миті я й справді крізь отвір його рук, як крізь бінокль, побачив, що пантоміма саме скінчилася і дама з бантиком на грудях оголошує перерву.
Господар не знає мого відвідувача, я втомлений, і дама оголошує перерву, подумав я з почуттям якоїсь безповоротної втрати і побачив далеко в переспективі, як на дні оберненої труби, бантик на дамі. Я зараз скажу господареві, що я йду. Я дуже прошу вибачити, однак я таки йду, бо мене чекають. Якщо я не скажу, що йду, це зобов’яже мене сидіти тут і слухати його балаканину, а він не знає мого відвідувача. Він сам сказав, що не знає. Лише збирач автографів знав мого відвідувача. Той знав про нього усе. А господар – нехай іншим разом, так само, як і господиня, хоч господар – ні, іншим разом.
Очевидно, господар протестуватиме проти мого відходу, бо він саме настроївся, щоб я його слухав, та я скажу, ніби це справді виключене. Невідкладні, термінові справи. Мушу йти, х0 ч як неввічливо це виглядатиме. Чи, може, все таки не йти, оскільки перерва якось дуже швидко встигла скінчитися і господиня розпочала читати уривки з родинної хроніки? Іти? Це йти? Що ж це зі мною? Ні, таж очевидно йти! Хіба я винен, що вони роблять такі короткі павзи між виступами? Мені, Правда, випадало б трохи швидше реагувати, одразу підвестися, вибачитись – і до дверей, не дивлячися на боки і не дозволяючи себе затримувати, бо деякою мірою це ж залежить і від мене, та я відчував себе таким кволим, що я спершу потребував настроїти в думках усе тіло на підйом, скоординувати усі м’язи, боячиея, що інакше вони не виконають найдрібні- шого руху. Зрештою, не конче усе так нараз. Вже й те добре, що я принаймні постановив тут не лишатися. Я ще підведуся, слабість зараз мине, і я підведуся. Нехай це буде той випадок, коли вільно знехтувати ввічливістю. Я не чекатиму, заки скінчить господиня. Нехай господар сприймає, як особисту образу, що я не вислухав афоризмів господині, його, їхніх дітей та різних родинних подій і влучних висловів, з яких складалася родинна хроніка, що її з новим піднесенням цитувала тепер гооподиня. Нехай думає, ніби я черства людина, яка навмисне відходить саме тоді, коли господиня демонструє, за її ж висловом, найістотніше з родинної хроніки – перші зразки успадкованої небуденности своїх дітей:
«Баба тупа, ходить руба, а два леви – на дерева – це в два роки, а тут..»
Отут, вирішив я, я йду і нехай хоч світ валиться.
– Я маю дуже Обмежений час, – сказав я, втішившися, іцо до мене знову повертається здатність користуватися горлом. Мені незручно … однак інколи доводиться, на жаль … Мій час – я йду!
– Те-те-те, що таке час! – вигукнув господар-поет, Міцно хапаючи мене за талію і затискуючи при тому мій шлунок, аж мені подвоїлася кімната в очах, – ним треба вміти користуватися!
– Я мушу йти, – вимовив я, пробуючи скинути, напевно від тістечка, липкі обійми господаря і пильнуючи, щоб не сісти на шматок вишневого торту, який наче бігав за мною по всьому дивану. Проте господар, хоч і
