Герострати - Емма Іванівна Андіївська

Коли господиня об’явиться настільки, щоб я її не лише чув, а й побачив, я розпитаю її про мого відвідувача, вирішив я. Однак саме як я це подумав, вона остаточно щезла разом зі своїм голосом, лишивши тільки своє найдосконаліше втілення, яке все ще танцювало: обох близнюків у рожевих тапочках і цяткованих трико. Вони обережно то підіймали, то опускали ноги, а потім руки. Тоді, кілька разів присівши навпочіпки, зробили два кроки навшпиньки і перестали рухатися, після чого дівчинка вимовила «ах!» з кількома переливними модуляціями.

– Ах? – повторив за нею хлопчик.

– Ах! – видихнула ще раз дівчинка, цього разу в іншій тональності, і почала декламувати, розтягуючи склади, як і мати, аж я мимоволі уявив собі, як виглядала господиня в сім років, кілька, як вона сказала, власних віршів: «Спів дракона» і «Весінні етюди з фугою».

Щойно вона скінчила, зібравши бурю оплесків, її брат-близнюк приклав руку до серця і заходився читати свою одноактову, як він тут же пояснив, символічно-експресіоністичну драму під назвою «Рододендрон-ґриф», а на закінчення висловився про світогляд Ехнатона, що, як він додав, має служити за післямову до драми, бо людське існування – це апогей трагічности в переходовості.

– Як геніяльно! – ледве хлопчик стулив вуста, включилася модна дама, яка не мала ні драм, ні щоденників, ні віршів, і знову зомліла. А що присутні заохали і заапльодували, то її не стало видно. Поблизу за кріслами, наче її для проби проектували з кіноапарату в залю, рухалася зигзагом то в один, то в протилежний напрямок Адуся Адольдівна, частково заникаючи в дорозі.

– Талантище, а не діти! – кричав хтось без тіла фальцетом з урухомленого кутка.

– Яка глибина! Ідея яка, і це в шість років! – стогнала під стіною дама з курячим профілем, і в неї двоїлося підборіддя на сусідню стіну.

– Адусю Адольдівно! – на тих місцях, де заникала Адуся Адольдівна, крізь гущу голосів, як крізь мило, цівочкою вився найлоновий голос, – запиши негайно цю ситуацію! Сюди! Сюди! Та пускай же нарешті магнетофон! Господи, чим ти дивишся? Таж не на ту швидкість! Швидше! Швидше! Ах, який з цього вийде роман! Це ж такий матеріал!

Коли вигук повторився ще кілька разів, він навів мене на припущення: імовірно, в пункті, де заникала Адуся Адольдівна, відбувалося щось таке, що не доходило до мого зору- я подивився туди пильніше, та оскільки однак нічого додаткового не побачив, перестав про те думати. Діти вклонялися праворуч і ліворуч і говорили каламбури.

– Сасаса! – гукали в один голос дві дами захисного кольору.

– Сасаса – відповідали по черзі то хлопчик, то дівчинка, і гості лягали від реготу.

Потім знову з’явилася господиня і, взавши дітей за руку, повела їх в іншу кімнату. Загальне захоплення ущихло, проте виступ дітей наче пробудив серед гостей ініціятиву, бо публіка почала коливатися то в один, то в другий бік. Тоді з цієї рухомої маси, наче їх вистрілили вгору, видовжилися ті дві захисного кольору дами, що особливо швидко вимовляли «сасаса», і заявили, наскільки на їхню думку конечно поза пляном зімпровізувати драмгурток, у якому б усі присутні одноразово брали участь.

Пя пропозиція, видно, сподобалася, бо кімната знову урухомилася. Гості блискавично почали мінятися між собою місцями, аж я мусів на мить заплющити очі, щоб від миготіння не запаморочилася голова.

Коли я знову розтулив повіки, всі присутні саме погоджувалися на тому, мовляв, усе таки ліпше замість драмгуртка поставити пантоміму, яку тут же режисер зголосився зафіль- мувати для нащадків за умови, що йому оплатять кошти кінострічки. Його рішення схвалили оплесками й тупотінням. Господареві доручили принести кольорові різані шматки матерії для декорацій і костюмів, а модна дама, що не мала ні Щоденників, ні драм, ні віршів, десь устигнувши опритомніти, махала на себе фіалковим шарфом, ніби її доймала спека.

Потім Мельпомена внесла великий жбан із водою і поставила в кутку, накривши його зверху лавровим вінком.

З’явилася господиня. Ага, зробив я над собою зусилля, от я зараз підійду до неї і спитаю про мого відвідувача, бо якщо я не примушу її якось … Якщо я її не примушу… Так, звичайно, примусити. Однак уже пізно, бо де ж я її тепер примушу? Треба було не вирішувати, а зразу ж підходити. Заки я натинався підводитись, її встигли втягти в розмову про пантоміму. Проштовхуватися тепер до неї крізь вигуки захоплення, які відгороджували її від мене троянськими мурами, і розпитувати про мого відвідувача, коли вона розподіляла роді для кожного в пантомімі, не мало б жодного сенсу, це тільки настроїло б її проти мене. Крім того, мені ішлося, щоб поговорити з нею віч-на-віч. Справді, не розпитувати ж її про мого відвідувача при свідках? Що з того, якби мені раптом чудом вдалося б до неї доступитися? Вона балакала про пантоміму, і навколо неї тільки й мови, що про пантоміму. Вона мене напевно не почула б. Я мав би її зосередити на моєму відвідувачеві. Щойно тоді. А на це доведеться чекати, заки вона скінчить викладати те, що вона викладала, інакше мої слова не досягнуть її вуха.

Отже, знову чекати? Чи, може, погодитися … Ні, ліпше чекати, адже господиня знає мого відвідувача. Коли збирач автографів його знав, то вона й поготів. Вона мусить його знати. Ліпше дочекатися її, ніж брати автограф… Мій час, правда, обмежений, дома десь, певно, вже хвилюється дружина, а всі вони тут, здається, мають необмежену кількість часу, якого мені бракує.

Однак, брати автограф? Ні. Не брати. Очевидно, не брати, хоч я і не дочекаюся господині. Вона говоритиме, не зупиняючися, до Страшного Суду, і я все сидітиму і чекатиму, заки вона скінчить, а вона ж ніколи не скінчить. Чекати явно безнадійно. Я мушу йти. Так воно вже, видно, складається. А завтра тоді взяти автограф для товстуна і довідатися в нього усе до нитки про мого відвідувача? Ну то що ж? Нехай і так. Беруть же якось інші люди автографи, і з ними нічого не трапляється. Хто там, зрештою, довідається, братиму я чи не братиму? Звичайно, ліпше господиня, ніж автограф для товстуна, тільки що ж я вдію, коли вона все ще зайнята? Вона все ще говорить. Вона говорить, і я до неї тепер не доберуся. Господар? Він теж десь зник. Виходить, нема ради. Не сидіти ж мені тут до ранку. Сюди добре колись прийти іншим разом по додаткові