Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Решта шляху минула в могильній тиші. Чи хтось там тремтів зі страху, чи були, може, і мокрі штани — про те вже нічого не відомо, бо багато часу спливло. Коли прийшли до місця, на якому в часи Абу Юсуфа вже було Драче, отець Мато звелів людям залишитися тут і чекати, поки вони двоє підуть до міста і розвідають, що там і як.
За три дні по тому повернувся тільки отець Мато. Набурмосений і злий, гірше, ніж зазвичай, він звелів чоловікам зібратися, а жінкам відійти подалі, бо те, про що говоритиметься, не для їхнього розуму: «Отож справи такі: у містечку для нас немає місця, тісно й тим людям, що там живуть, та й не дуже вони раді нашому приходу. Бо якщо турки нині нас прогнали, то завтра можуть спуститися й до моря, а тоді буде лихо. “Турок — не Іліїне цуценя, щоб води боятися!” Ще вони сказали, що ми набрід і покидьки, і що взагалі по нас ніяк не видно, що й ми самі не турки. Я тричі перехрестився й показав їм цей хрест, а вони сказали, що й турок міг би такого навчитися і що хреста на шию повісити легко. Хай мене Бог простить, я їх тоді в душу й матір вилаяв, а коли хотіли на мене кинутися — вихопив кинджал. Кажу: підходьте подивіться, яких я наук у турків навчився! А вони нічого, відступили і тільки бурмочуть собі щось. Сказали, якщо ми до них спустимось, вони нас усіх у море покидають. І я їм вірю, як цьому хресту вірю. Не з їхнього ми тіста зліплені, і крапка. А тут, де ми зараз, немає води, і землю доведеться у пригорщах зносити, і це ще буде велика Божа ласка, якщо на ній щось виросте. Ваша справа тепер зробити вибір. Або залишитесь на цьому камінні, або не повірите мені й зійдете у місто, або повернетесь у Боснію і потурчитеся. Якщо ще вдасться після того, як там імператорський полководець погуляв. Зразу вам скажу, що залишаюся. Донизу вдруге йти мені не хочеться, хай навіть приймуть мене як рідного брата, бо якось занизько для мене там. Турчитися, звісно, не буду, я свого Бога знаю і не маю бажання знайомитися з ним з іншого боку. І ось іще: якщо комусь бракує отця Пустомелі, ласкаво прошу спускатися донизу. Його вони прийняли. Кажуть, що він не турок. А як же він може бути турком, коли взагалі казна-що й абищо!»
Ось так народ із Чурґуза і залишився з отцем Мато. Його не любили і не особливо дбали про нього, коли він зліг, і ніхто не заплакав, коли невдовзі після цього помер. Пішов із цього світу без відпущення гріхів, бо ніхто вчасно не виправився до приморського містечка по священика, а могила його заросла ожиною того ж таки літа, повзучі колючі стебла зовсім закрили камінний хрест, тож чужоземцям, які, на щастя, не з’являлися, картина ця могла здатися чудом. Наче ожина сама витворила хрест над могилою похмурого боснійського священика.
Але то був не єдиний незвичайний хрест у Драче. Отець Мато збудував і маленьку церковцю, ту саму, яку Абу Юсуф згодом побачив зі стіни сухої кладки, власними руками витесав хреста й вирізьбив на ньому Розіп’ятого. Його Ісус на хресті супився, наче готовий був люто вилаяти тих, що його розп’яли, наче мав ось-ось зіскочити згори, такий самий дерев’яний і кострубатий, якою була не лише соснова деревина, але й священиків різьбярський талант, і навести трохи порядку в цьому запаскудженому, чи — точніше — засраному світі. Після смерті отця Мато люди заходили в церкву тільки посміятися з його Христа. Вони були побожні, але священика не любили, і це можна їм пробачити. Людська вдячність — рідкісна чеснота, тому невдячність — не такий вже й великий гріх. Принаймні серед злидоти воно так. Але за шість місяців по тому з міста прибув новий священик, тож отця Мато можна було вже потихеньку забувати. Уже тільки через це його Ісус перестав бути смішним.
Люди поступово почали спускатися в місто й торгувати. Продавали баранину і козлятину, овочі, а купували сіль, проте ніколи не затримувалися надовго. Навряд чи вийде пригадати, щоб хтось заночував, що й не дивно, бо дивилися на них неприязно, навіть коли забулося вже, звідки й чому вони прийшли. Минуло десять років, поки перша міська дівчина вийшла заміж у Драче, але й та була сирота, без батька й матері, тому брати легко віддали її, з мізерним посагом, аби лише здихатися жінки в хаті. Тоді селом уперше задзвеніла інакша говірка. Mape — так звали дівчину — була балакучіша за жінок із Драче, а слухати її було справжньою благодаттю. Про що б не говорила Mape, людям здавалося, що під її слова вони відпочивають. Драґо Чурґуз, за якого вона вийшла, коло неї перестав старітися. Так серед драчан зародився тужливий потяг до дівчат із міста над морем. Переважно даремний, але від того не менш сильний.
Зрештою помер і Драґо Чурґуз, пішла за ним і його Mape, лягли під камінь далматинський поруч з отцем Мато всі ті, хто прийшов разом із ним із Боснії. Уже й їхні діти постаріли, а у Драче мало що змінилося, хіба що не було вже тих, хто пам’ятатиме, та й особливих причин щось пам’ятати теж не було. Залишилася ще одна-дві пісні зі старого краю, але й про них уже не пам’яталося, звідки вони, а узбережжям драчани розсипали свої тверді й важкі слова на позначення тих самих речей, і приморський люд прийняв їх як свої. Але нічого, окрім тих слів. Драчани здавалися їм жорстокими й важкими людьми. Якщо котрогось кинути в море, то й потоне, мов камінь.
Жінка, що пішла до курника позбирати яйця, звалася Кате Богданович. Вона дивилася на чоловіка над собою, який стояв на мурі й не рухався. Був не такий, як тутешні люди, інакше вбраний, та й тримався по-іншому. Лице в нього темне, наче на сонці його сушив. Очі світлі, як молодий мигдаль, не чорні, як в одних бувають, і не блакитні, як у інших, а якісь такі, яких Кате ні в кого не бачила.
— Турок, матінко Божа, турок! — вона впізнала його по очах.
Абу Юсуф пояснив імаму, що містечку загрожує небезпека. Як пояснив? Коранічними сурами, ішаретом
