Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Невдовзі знову настали часи війни, а що далі переміщувалися кордони, то менше лишалося порядку поміж людей. Може, світлий падишах і в Боже ім’я панував, але Бог очевидно не хотів, щоб його імперія простяглася по всій земній кулі. Покривало може бути завдовжки в кілька метрів, але воно повинно мати край, килим може бути широкий, як найбільша стамбульська мечеть, але й у того килима край є. Тільки імперія не мала краю, і нічого доброго не могло з цього вийти. Абу Юсуф це знав, але вголос нічого не казав. І саме тому, що мовчав, його слава була винагороджена імператорською ласкою.
Його спитали, в якому місті він хотів би побудувати свій палац. У тому, де найрідше йде дощ.
Так і побудували для Абу Юсуфа в Бенґазі палац із білого каменю, який, коли дивитися знадвору, був найкрасивішою будівлею від Марокко до Сирії. Але Абу Юсуф наказав, щоб його дім, дар великого падишаха за всі здійснені подвиги, не сміли накривати дахом. Архітектор Хусейн сказав йому, що дах він зробити мусить. Якщо ти його зробиш, я всередину й кроку не ступлю, а тобі накажу вийняти очі й повідрубувати пальці, і ти не зможеш більше будувати. Так і побудував Хусейн у Бенґазі палац без даху. Але недовго Абу Юсуф у ньому прожив, бо Хусейн пішов повідомити падишахові, що йому не дозволено було зробити дах. Боявся, нещасний, що правитель стратить його, якщо від інших почує про химерну споруду.
Падишах звелів задушити Хусейна на очах у натовпу, але не за те, що той не зробив даху, а за те, що прийшов доносити, як шпигун, хоч ніхто його про те й не просив. Того ж дня відправив своїх людей, щоб привели до нього Абу Юсуфа.
«Ти хоч знаєш, людський хробаче, як я відплачу за твою зневагу?»
Абу Юсуф мовчав і все схиляв голову, мало чолом не припав владареві до ніг. Не міг йому сказати, що аж ніяк не зневагою до його дару є те, через що заборонив архітекторові Хусейну зводити дах палацу.
«Якби ти сім голів мав, а я кожну з них відрубав — було б і того замало!» — лютував падишах.
І замість стратити нещасного Абу Юсуфа, звелів відправити його у вигнання в Боснію. І щоб він більше й не чув про нього.
Так і сталося. Закували Абу Юсуфа Абделґані в ланцюги й кинули на корабель, що відпливав до Албанії. «Тільки не замикайте мене, — благав Абу Юсуф, — Богом присягаюсь, я не тікатиму». — «Тобі й нема куди бігти», — вишкірився один із тих, хто ще вчора дивився на нього знизу вгору. Але його й не зачиняли, просто прив’язували, як собаку, перед заїздами по дорозі через Албанію, Санджак та Боснію, і все далі й далі на захід. Якщо хтось і запитував про раба, чому його в таких умовах тримають, він же розхворіється й помре, а шкода буде, бо ж він іще сильний, — сторожа його сміялася, а сам Абу Юсуф так страшно скреготів зубами, що цікавий утікав якнайскоріше.
На небі було все менше зірок, і все частіше наставали ночі, коли не було видно жодної. Це тривожило його і лякало більше, ніж роса, від якої щоранку прокидався мокрим. Часом підходила і якась тварина, обнюхувала його і йшла своєю дорогою. Зусібіч долинали крики — страшніших він і на війні не чув, — тож Абу Юсуф думав, що в цих краях заведено катувати людей ночами. Йому знадобиться час, аби зрозуміти, що це не людські голоси, а звірині. Бог дозволить йому познайомитися з вовком, ведмедем, лисицею і зайцем і стати першим зі свого коліна, хто розрізнятиме цих звірів за голосами та звуками.
Привели його у містечко на краю світу. Базар на сім-вісім крамниць, мечеть і халупки, зліплені з болота й розкидані долиною ріки, більше схожої на гірський потічок, ніж на серйозну воду. Поглядом він пошукав на довколишніх горах фортецю, але її не було. Потім дивився на людей. Світлошкірі старці з сивими бородами сиділи перед своїми крамницями, курили люльки й удавали, що не помічають ні його, ні сторожі, яка його веде. Їм було байдуже і до нього, і до фортеці, якої нема. Вони тільки чекали, доки валка пройде і зникне. А тоді почали збиратися діти. Спершу вони позирали звіддалік, а коли побачили, що їх ніхто не проганяє, стали наближатися. Волосся в них було кольору соломи й пустельного піску, в руках вони несли каміння й дивилися трохи на нього, а трохи на сторожу — чи дозволить камінням у нього кидати. Абу Юсуф подумав, що вже давно був би мертвий і спокійний, якби його залишили лежати під фортецею, яку він захопив. Його відвели до коваля, щоб зняв із нього кайдани. Той зробив це швидко і навіть не поглянув йому в очі. Краще не пам’ятати людину, з якої ти знімав кайдани, бо завтра можеш зустріти її вже вільною, і невідомо, кому при цій зустрічі буде ніяковіше. Потім його відвели до хатини, показали мішок із борошном, діжку з оливою, сокиру, серп і мотику. Пішли, не попрощавшись.
Так розпочалося лихоліття Абу Юсуфа Абделґані. Попервах його не мучив нічний дурман.
Він спав у садку за будинком, тоді стояла одна з найпогідніших тутешніх весен, тож і ночі були тепліші, ніж у пустелі, і зірок на небі не бракувало. З людьми він обмінювався мовчанням, а якщо хтось на нього дивився — Абу Юсуф дивився на нього також, і навіть діти вже не хапалися за каміння, коли його бачили. Але невдовзі сталося те, що змусило їх познайомитися ближче. Була п’ятниця, час джума-намазу, коли з гори спустилися вершники. Їх було зо двадцятеро, вони стріляли, попереджаючи про своє наближення, тож старці заховалися у своїх будинках, а матері побігли околицею, хапаючи дітей.
Абу Юсуф стояв, дивився на людей на конях і ніяк не міг збагнути, хто вони й навіщо прийшли. І не розумів, чому всі від них утікають. Та коли ті почали вриватися до крамниць і виносити звідти добро, йому почало прояснюватися. У місто без фортеці міг спуститися кожен, хто хотів, і взяти все, що йому заманеться.
Він пішов додому, взяв сокиру і став перед крамницею, до якої щойно забіг один із розбійників. Дочекався, коли той вийде з мішком борошна в руках, а тоді замахнувся сокирою і щосили вдарив його
