Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Абу Юсуф лежав під купою каміння, з якого можна було б поробити надгробки для цілого мертвого містечка. Або ж із нього можна було наново збудувати те місто. Стільки каміння було, і все впало на одну людину. Він лежав і думав, скільки часу мине, перш ніж його душа покине тіло. Оскільки в нього нічого не боліло і жоден камінь його не придушив, Абу Юсуф виснував, що цей час може бути дуже довгим. Нескінченність страшніша за смерть.
Військо заночувало біля руїни, але був у ньому той, хто не міг заснути. На ім’я Абдулах, родом із Дамаска, колись він грав на уді[84] поблизу мечеті, якісь люди знайшли його й запропонували вибір: або вони вб’ють його, бо музику чути в мечеті й вона ображає Бога, або ж він піде з ними на війну і доведе, що всяка музика, як він стверджує, — на славу Божу. Він обрав війну, бо шкода було не заграти більше ніколи. А війна — це гамір, вереск, рев і лемент, війна — це брязкіт заліза й гуркіт порохових вибухів, тріпотіння сполоханих птахів, що налякано розлітаються, і шум великого моря, коли бій вщухає. Абдулах надто добре чув ті звуки, вони поверталися йому у вуха, щойно заплющував очі, тому й не міг спати. Але того вечора він чув дещо іще.
Дихання зруйнованої фортеці. Вона вмирала, ніби старий цирковий ведмідь, залишений у порохняві великого ринку в Дамаску.
Абдулах подумав, що божеволіє. Бо якщо в його вухах вже й купа каміння дихає, тоді добрий Аллаг чомусь відібрав у Абдулаха весь здоровий глузд і дозволив його душі розбурхатися, як морю. Він знову пошкодував, що більше ніколи не заграє на своєму уді.
Але, може, дихає не каміння, можливо, під ним дихає людина. Вранці солдатам скомандували рушати далі й перетнути кордон, Абдулах же бігав навколо й кричав, що під камінням жива людина, один із тих трьох сміливців.
«Нікого там нема», — сказали йому.
«Замовкни, скотино!» — сказали йому.
І повитягали шаблі, щоб зарубати аскера, що спав із розуму й тягає бімбашу за поли.
«Ми всі разом до пекла підемо, якщо залишимо під камінням живу людину, людину, що взяла фортецю!»
Погроза пеклом завжди допомагає, пекло робить людей однаковими, бо навіть коли найменший людський хробак перед падишахом про пекло згадає, світлий володар серйозно сприйме це слово. Тільки це і жодного іншого. Що вже казати про бімбашу, якого й так пекло не омине через кожен геройський вчинок, до якого він примусив своє військо.
«Добре, — сказали Абдулаху, — ти зі ще десятьма людьми будеш розбирати каміння. Але голова тобі з пліч — і тобі, і їм, — якщо його там живого не буде. Голова тобі з пліч, і всім десятьом, якщо знайдете живого невірного. Голова тобі з пліч, але тільки тобі, якщо аскер буде такий зранений, що й до завтра не доживе».
«Можеш передумати, — сказали Абдулаху, — і визнати, що нікого живого під тим камінням немає!»
Абдулах не передумав. Не міг, бо тоді б гадав, що божеволіє, що чув, як дихають камені, тож урешті-решт — він добре знав — таки збожеволів би насправді. Якщо вже він божеволіє, думав собі, то нехай йому відрубають голову, а за інших десятьох, які загинуть, нехай перед Богом відповідає той, хто їх невинно уб’є.
Але дихало не каміння — під камінням дихав Абу Юсуф Абделґані. Ґазія, перед чиїм геройством упала фортеця. На його тілі не було жодної рани, і він схопився на ноги, щойно забрали останній камінь.
— Чому ти це зробив, чому врятував мене? — запитав Абдулаха.
— Якби тебе не врятував, — відповів той, — я ніколи більше не заграв би на уді.
Абу Юсуфові такого пояснення було достатньо, хоч музики він не любив і не розумів. Дурманить тебе, наче опіум, але ніяк не допомагає забути власну муку. Але він прийняв новий початок життя — від Абдулахового дурману.
Ех, якби це був єдиний Абу Юсуфів дурман!
За місяць, коли вперше по довгому часі йому довелося заночувати в шатрі, а не просто неба, Абу Юсуф усвідомив другий дурман, що знищить його життя, визначить його долю, але й долі сотень і тисяч людей, які постраждають і поруч із ним, і набагато пізніше після нього. Через Абу Юсуфів дурман.
Ось як це було: минули всі битви, кордон було посунуто, розумні повернулися додому, а нерозумні тинялися чужими містами й голосили, Абу Юсуфа прославляли як героя і як диво. Аллаг залишив свій знак перемоги в останній війні, зберігши Абу Юсуфа живим під купою каміння. Слава героя ширилася з кінця в кінець знаним світом, а він свою муку пізнав лише тоді, як уперше ліг спати.
Що довше лежав, то рясніше вкривався потом і все нижчала стеля. Щоб дихати, мусив безперестанку думати про те, як легко прорубати шаблею діру в шатрі. Але щойно його долав сон, думка вислизала і Абу Юсуф починав задихатися. Якийсь час він отак промучився, а потім ліг перед шатром і заснув як дитина.
Прокинувся бадьорий і легкий, миттю забувши, що з ним відбувалося вночі. Він гасав повсюди, насолоджувався славою, стримував марнославство й гордість, забороняв старим цілувати йому руку і раз у раз думав про Бога. Не марнославство було причиною Абу Юсуфового щастя, та й погордливим він ураз не зробився. Він був живий, мураха Божа під широким небом, і йому здавалося, що нема й не може бути щастя, більшого за це. Якби хтось його тоді запитав про рай, Абу Юсуф був би спантеличений. Його душа не знала кращого раю за той, у якому він жив. Якщо це й гріх, тоді Абу Юсуф був грішний, а нічний дурман став його карою.
Він вклався спати, навіть не згадавши, як йому було минулої ночі. В шатрі він витримав менш як півгодини. Вискочив надвір, серце шалено калатало, а в горлі наче лежав тяжелезний камінь. Довгий час знадобився, щоб камінь той зник, а Абу Юсуф зміг прилягти на килимок біля свого шатра.
А тоді знову настав день, схожий на вчорашній, сповнений щастя і радості, а за ним — ще страшніша ніч. Минули місяці, перш ніж Абу Юсуф відмовився від спроб заночувати в шатрі. Холодними ночами він з головою закутувався у верблюжі шкури, тільки ніс стирчав, і розплющував одне око вві
