Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович

і тільки кивав головою, мовляв, так, авжеж, нема спокою поруч із гяурами, до Судного дня наші душі не спочинуть в одній, Творцевій. Утішав його поглядом і своїм мовчанням, хоч імам усе краще розумів турецьку, та й Абу Юсуф потроху заговорював боснійською. Але що скажеш чоловікові, який спить у садку, боїться низького неба і вигадує розбійників? Імам не розумів, чому Абу Юсуф такий. Не божевільний наче і не переймається міською славою, а тим більше війнами, але що ж таке коїться в його нещасній душі, що кожен дощ потьмарює йому розум? Не міг його запитати, та й не хотів, щоб Абу Юсуф запідозрив, що його викрито; а він таки розгадав його, ще коли той присилав гінця в місто, щоб запитати, чи розійшовся туман, і коли просив перо й папір. Імаму, однак, важливо було, щоб і люди в місті не здогадалися, що з Абу Юсуфом щось негаразд, тому на кожній п’ятничній молитві говорив про Абу Юсуфову відвагу, його чисту віру і про те, що від міста вже каменя на камені не лишилося б, якби Милостивий Аллаг не послав сина пустелі, щоб захистив народ від розбійників. Рано, геть зарано настала осінь, застогнали й заскаржилися старці, кілька їх померло, але якраз стільки ж молодших до того часу зістарилося; тож одного пообіддя Абу Юсуф квапливо зібрав міське військо і рушив за гору.

* * *

У Драче люди усвідомлювали дві речі. Турки повернуться, а допомога з міста не прийде. Ціле літо готувалися до битви: підростали юнаки, готові взятися за шаблі й рушниці, купувалося порох, кувалося залізо, залунали героїчні пісні. Ось як усе пішло! Старійшини вирішили, що кожен будинок у селі має віддавати половину заробленого з торгівлі на міському ринку в загальну скарбницю — на рушниці й набої. Люди спершу збунтувалися, та коли піп Іван пригрозив, мовляв, він власними руками покотить з гори того, хто не стане платити, і по дорозі ще й лупцюватиме, як його лупцював князів намісник, народ змирився. Невдовзі зметикували, що власні втрати можуть відшкодувати, беручи в місті за барана не один, а два дукати. Так, люди в місті на перше зростання цін заскрипіли зубами і ще сильніше зненавиділи селюків із Драче, але й у них не було вибору.

З першими діжками пороху з’явились і перші співці. Переважно старші чоловіки, що ставали у коло, обіймали один одного за плечі й заводили пісню. Чути їх було з вершини гори аж до моря, співали про лютих турків, що вже були тут і прийдуть знову, а все інше в тих їхніх піснях було складене зі слів, які розтлумачували мало, але від них стигла кров у жилах. Бо як здійняли вони червону шапку на сокиру, і дістали кайла з-під порогу, і в подвір’я вибігли, вся земля задвигтіла, піднялись могильні плити, мерці зубами заскреготіли…

Своїми голосами перед Богом присягалися, що Драче більше не тікатиме до Міятового падолу. Та, на жаль, більше сили було в їхніх голосах, аніж міці в рушницях і ножах.

Вони відважно билися, п’ятеро драчан загинуло в турецькому нападі і ще семеро — коли наступного ранку вони самі напали на турків, але даремні були діжки з порохом, даремні були рушниці й уся ясна зброя, коли турки нападали згори, а драчани боронилися знизу. Немає на світі героїв, які виграли б таку нерівну битву.

Отак і опинилися люди знов на Міятовому падолі, збудували ще десять куренів, і знов залунало зусібіч:

«Що ж це таке, люди Божі!»

Так і Міятовий паділ перейменували на Люди Божі. А жінки навчилися голосити й над цим нещастям, тож так і чинили, поки чоловіки могли їх витримувати. Коли вже не могли, жінки випікали хліб, варили капусту, довкола вистрибували козенята і ягнята, і хтось уже сказав був, що варто було б назавжди піти з Драче й лишитися тут, у Людях Божих.

«Щоб я цього більше не чув, хай буде проклятий той, кому додому не хочеться!» — крикнув піп Іван, і так на віки вічні було відкинуто думку, що можна просто забратися туркам з дороги. Співці потихеньку співали героїчних пісень, у горлі їм ставав клубок, коли в пісні згадувалася могильна плита, і щоб його розплутати, вони співали все нижчими й глибшими голосами, поки зовсім не поринали у темряву.

А жінки тоді гризли своїх чоловіків і казали їм таке, на що зазвичай не наважувалися. Наступного дня, і через жінок з їхніми тяжкими словами, і через загиблих братів та синів, вони співали про могильну плиту ще нижчими голосами.

Абу Юсуф проводив дні, розклавши перед собою папір, із пером у руці. Сонячне сяйво і відблиск каменю його вже не дивували. Наче він жив тут зроду-віку і залишиться тут, біля християнського храму, оточений своїм незвичайним військом, що й далі беззастережно вірило, ніби захищає місто від навали розбійників і при цьому пильнує ґазію Абу Юсуфа, щоб спокійно було, поки він пише. Але що таке пише Абу Юсуф?

Коли імам розгортає Коран і читає з нього, хіба є люди, яким здається, що туди варто було б щось дописати?

Так, це спадало на думку багатьом Абу Юсуфовим аскерам, але всі вони при цьому вчиняли однаково: відмахувалися рукою, наче зганяли муху, що сіла їм на кінчик носа. Перший же сумнів, що їх відвідував, вони гнали від себе, як роблять лише справжні вірні. Ті, котрі знають, що істина невидима для людського ока і неосяжна для розуму. Якби було інакше, це мале сільце було б ліпшим за їхнє місто, вони привели б сюди дітей і жінок, та й жили б собі всі тут.

Вони слухали шум, що долинав звідкись із глибини, нашорошували вуха, наче в сусідній кімнаті плакала дитина, Абу Юсуф уже міг сказати їм, що це море, але залишав їх у пітьмі невідання. Нехай вигадують своє, бо ж та їхня вигадка може виявитися кращою від його простого пояснення. Поки не знають правди, їх не охопить туга. А туга небезпечна, вона завжди веде до забороненого, до того, що більше за тебе. Падишаха заводить за кордони його імперії, аліма — за межі слова Божого, Абу Юсуфа привела в дурман, а тих простих людей із солом’яними головами туга могла б змусити спуститися до моря. Кинулись би вони штурмувати міські фортеці й загинули б під їхніми руїнами, або ж якимсь чудесним чином захопили й розтоптали б місто, як