Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Імам зрозумів, що розбійники повернуться. Абу Юсуф тому й ходив у гори, а тепер треба приготувати рушниці, шаблі й кинджали. Щоправда, шаблі не було жодної, а рушниць було рівно стільки, скільки Абу Юсуф відібрав у розбійників, тому ковалеві доручили викувати якомога більше ножів.
Розбійники прийдуть, коли наступного разу спуститься великий туман. Тому треба їх випередити й напасти, коли буде відомо, що туман наближається. Всі поважні старці міста, Абід Кулаш, котляр, якому вже перевалило за сотню років, Муйо Ферманович, дев’яносторічний волоцюга й пияк, Ізет Коро, зброяр, що колись давно перебрався сюди із Санджака, а ще Хуснія, ювелір, Мухаммад і брат його Алія, Фірдус, Халід і травник Меша, і ще кількоро їх, настільки старих, що вже й рідня їхні імена позабувала, повинні були пильно стежити за тим, що їм сповіщають кістки, сечові міхури і легені. Якщо спина каже: буде сніг, тоді нехай мовчать, або якщо не каже нічого — тоді ясно, що буде погідний, сонячний день, але якщо старці почнуть задихатися чи не зможуть попісяти, а кожна їхня кістка буде волати від болю й благати про допомогу, тоді нехай кличуть на повен голос, бо наступного дня, найпізніше — через день туман притисне містечко, і потрібно його випередити й піти розбійникам назустріч.
А старі як старі — годі серед них п’ятдесяти вивести спільну думку. То одному щось болить, і він аж із ліжка вистрибує від болю, а інші легкі, як пташки, то в усіх інших заболить, а він спокійний, як дитина. І голосу не подає. Приходять до нього онуки, питають: «Діду, буде туман?». А він не відповідає. Умер. Тому й боліло йому.
Так минула зима, гарна, сніжна й сонячна, як мало котра дотепер, а туман усе не спускався. Коваль уже викував стільки ножів, що на кожного дорослого чоловіка в місті припадало по два, але й далі кував, щоб іще й третій був, аби в зубах його нести. А знайшлося й іще кілька рушниць, про які ніхто навіть не знав. Прибирали люди в домівках чи зривали підлогу, шукаючи дукати, які покійний дядько, скнара з народження, сховав кудись, і замість дукатів знайшли рушниці.
«А що скажуть аґи, якщо ми з власної волі битву затіємо? Що скаже світлий візир?» — «Вони про це навіть не дізнаються! Хіба колись із цього міста новини гучно лунали? Ми б усі могли тут пропасти, всі як один на той світ переселитися, а в Травнику й Сараєві про це й за два роки не дізналися б! Якщо й дійде яка чутка, то не аґинська це і не візирова справа — нашими турботами клопотатися. Наші розбійники — нам з ними й раду давати!»
І поки місто готувалося до майбутньої битви, Абу Юсуф ночами мерзнув у снігу, а вдень розпалював вогонь і сушив покривала. Найбільшою проблемою було те, що овечі шкури за деякий час твердли від вологи, тож він мусив роздобувати нові. Тим-то впродовж місяця через це гинуло чимале овече стадо, а все через нього і його нічний дурман. Кажуть, був колись один ходжа із Солуна, втілена шляхетність, доброта й побожність, не курив, не лаявся, а про вино й казати годі. Але одного разу когось лихий підбив намовити його, щоб зробив затяжку-другу з кальяну — добрий був опіум, македонський. З тієї хвилини і аж до смерті добрий гаджія замість людських бачив бичачі голови. Тільки коли дивився у дзеркало, бачив людину. Помер, кажуть, від самотності.
Цю історію розповідали в Сирії та Місирі, Абу Юсуф чув її сотні разів, щоразу, коли хтось закурював кальян, але не вірив у неї, аж доки його опосів нічний дурман. Добрий ходжа принаймні міг винуватити в усьому опіум, Абу Юсуф же в усьому звинувачував свою дурну голову, що змушувала його летіти попереду інших. Гіршою за смерть була для нього нескінченність чекання. Так було й тепер. Він знав, що туман спуститься, але не знав коли. Боявся, щоб котрогось ранку його не розбудило небо, налігши йому на носа й чоло.
То був один із перших днів весни, коли імам увечері постукав у його двері. Махав руками й робив жахливі гримаси, перетворювався то на одного, то на другого чоловіка. Перегинався навпіл, тоді враз спинався навшпиньки, а потім втягував голову в плечі й удавав із себе горбаня. Ніс його ставав із добрячу картоплину, відтак загострювався на кінці, чисто як спис, а тоді розквітав, наче від сифілісу. Імам виробляв такі чудеса, що якби його побачили в Стамбулі чи в Дамаску, одразу сказали б: «Кинь дурну роботу, який з тебе імам, краще берися за бубон і барабан, великі гроші заробиш ярмарковим штукарем». Абу Юсуфу все було ясно! Старці всі як один подуріли, не знати, котрому гірше: чи тому, хто не може посцяти, чи тому, хто кожні п’ять хвилин сцить, тому, в котрого спина болить, чи його ровесникові, якому болить ключиця, що її зламав замолоду, впавши з коня. Імам усе чудово йому розтлумачив.
Завтра, може, ще й обійдеться якось, але позавтра прийде туман, якого давно не було!
Абу Юсуф устав на світанку, вбрався у те, в чому прийшов у Боснію, міцно підперезався, набив заряди порохом і з рушницею, пістолем та кинджалом вийшов зі свого будинку. Перед ним у повному мовчанні стояли молоді хлопці й зрілі чоловіки, п’ятдесят, усі як один світловолосі й синьоокі, зовсім не схожі на героїв. Ех, якби хоч трохи вугілля, щоб волосся їм зачорнити, тоді б виглядали страшніше. Але де тепер знайдеш вугілля? Абу Юсуф швидко покинув свою ідею. Нехай ідуть у бій такими, якими їх добрий Аллаг створив! Він знає, навіщо й такі потрібні.
Народ саме повиходив із церкви, коли все почорніло вгорі над Драче. З муру й зі скель, із крон шовковиць та залізного дерева, з кущів та заростів ожини, з неба і з хмар вискочили люті турки. Розмахували ножами й стріляли з рушниць, аж люди інстинктивно почали озиратися. На кого ж це, милий Боже, така атака? Що за сила їм протистоїть?
Та не було жодної супротивної сили. Турки напали на село Драче, на людей, що виходили з церкви, і ось уже ріжуть усе перед собою, ось
