Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Найгірше тільки чекало, коли сільські старійшини привели їх під саме Драче. Дзвін на церкві озвався точнісінько ополудні! Солдати задихалися, обливалися потом, а князів намісник розчервонівся від люті:
— Або ваші турки прийняли віру Ісусову, або я ваші голови принесу князеві!
Турки, на біду нещасним старійшинам Драче, не прийняли віру Ісусову, їх просто ніде не було. Коли князів намісник під’їхав до церкви, він міг побачити жінок, що провітрювали будинки, чоловіків, що кололи дрова, дітей, що ганяли довкола, старців, що сиділи на сонечку й курили люльки…
— Та турки вчора пішли, от ми й повернулися! — сказав піп Іван, переконаний, що тим ощасливить і сільських старійшин, і князевого намісника.
Як же він помилився, бідолашний! Священика і трьох старійшин погнали вниз до міста, б’ючи їх усім, що під руку потрапить, і ноги їхні спотикалися на найстрімкішій кручі. Падав і калічився піп Іван, ряса його перетворилася на лахміття, він здер шкіру на руках і колінах, із носа йому текла кров, але його не припиняли лупцювати. Він уявляв себе святим Себастіяном, і йому трохи легшало, а коли вже й це не допомагало, йому на думку спали муки Христові. Чи було Синові Божому важче? Було, гріх думати, що ні. Та коли вже й це більше не рятувало, бо розлючені княжі мужі заходилися жбурляти в нього камінням, наче у віслюка, що не бажає зрушити з місця, піп Іван подумав, що його б’ють не за те, що він чимось згрішив, а тому, що вважають, ніби він із Драче. Бо хіба ж хрещена душа здійняла б руку на свого священика!
А найгірше, що нещасний піп Іван у Драче прибув із міста, як міська дитина, але цього статусу за ним більше не визнавали.
Богу дякувати, піп і старійшини вижили, їх два місяці протримали в темниці на хлібі й воді, а коли вже не знали, що з ними робити далі — прогнали назад у Драче. Навіть не довелося погрожувати, щоб наступного разу й не думали просити допомоги в місті. Прийдуть турки чи не прийдуть — байдуже.
Абу Юсуф докладно розповів французькому мандрівникові про те, як і чому опинився в Боснії. Жан-Поль Дебор усе записав, а частину про зруйновану фортецю та палац без даху прикрасив численними знаками оклику. Нічого, окрім тих знаків оклику, не псує враження про витончений стиль Дебора, може, найкращий стиль серед усіх французьких мандрівних письменників, шпигунів і авантюристів, що в ті часи відвідували Боснію, залишаючи цінні письмові свідчення. Проте Дебор не мав честі опублікувати свою книгу, рукопис і донині лежить у підвалах Інституту сходознавства в Ліоні, де чекає кращого, більш підготовленого до авантюр читача, ніж низка балканістів, тюркологів і арабістів, що залишилися розчаровані, прочитавши його, бо Дебор не підтвердив жодної з відомих тез про країну, де західний світ зустрічається зі східним.
«Не бачив я від Парижа до Пірея, ба й до славного Петрограда, ні країни, красивішої за цю, ні міст, де би краще розуміли співмірність оточення людині. Тим, хто тут народжується, мабуть, здається, що місто побудовано просто довкола їхньої колиски і на честь їхнього народження. Але не бачив я і брехливішої країни. Якби було правдою все, що мені тут наговорили, і що я записав, і що вам до уваги й на розсуд віддав, тоді в їхніх лісах жили б семиголові змії, янголи б із неба падали у садки, феї та відьми бігали б по березових гаях і чинили одна одній жіночі підступи, і нічого з того, що ми знаємо про світ, чого нас навчили античні мудреці й що було перевірено безліч разів, не було би правдою. Коли було б правдою те, що мені тут казали, ми могли б забути самі себе, тому, гадаю, розважливіше з нашого боку було б забути цю гарну країну. Принаймні поки її люди не візьмуться за розум і не приймуть наші знання, бо інакше нас може зачарувати краса цієї землі, і ми уподібнимося до них. І, не дай Боже, побачимо сон про палац без даху, як той нещасний араб».
Абу Юсуф помітив, що іноземець йому зовсім не вірить, але радий був поговорити з кимось, хто добре знає турецьку, та й про арабську має певне уявлення. Крім того, чоловікові, якого ніколи більше не побачить і який нічим не зможе йому нашкодити, він міг виповісти все, що лежало на душі. А може, якась іскорка тої душі сподівалася, що іноземець таки зрозуміє його нічний дурман і збагне, чому він із військом містян ішов на той бік гори нападати на християнське село.
На коні він відпровадив мандрівника уздовж річки аж до Муратового заїзду, побажав йому щастя в житті і ніколи не зустрічатися з лихими людьми у своїх подорожах. «Нехай будуть нерозумні, нехай будуть божевільні, тільки щоб злого на думці не мали!» — сказав йому на прощання і, не дочекавшись мандрівникової відповіді словом чи мімікою, повернув коня і поїхав своєю дорогою. Абу Юсуф Абделґані, чиє ім’я правильно записано в рукописі Жана-Поля Дебора; і коли одного дня цей рукопис таки опублікують, чи принаймні у відсканованому вигляді він потрапить до Бібліотеки Конгресу у Вашингтоні, Абу Юсуф опиниться в абетковому покажчику всіх абеткових покажчиків достатньо близько від імені Сави Косача-Турудії, молодика, винного в тому, що Абу Юсуфова історія ніколи не буде розказана.
Французу він не сказав, чи, може, сказав, але Жан-Поль не визнав це вартим запису, що перед малою сільською церквою з краєвидом на море він розгорнув папір, умочив перо в чорнило і…
Літо видалося несподівано дощовим. Щоранку він прокидався мокрий, а впродовж кількох липневих та серпневих днів йому здавалося, що туман ось-ось спуститься на місто. Залишався лежати, немов прикутий, на вже зогнилих покривалах, хапався руками за землю, притискав забрьохані краї своєї долами, бгав їх щосили, поки кров не порскала з-під нігтів. Бозна-вкотре помирав Абу Юсуф і переживав свою смерть щораз важче. Коли небо трохи прояснювалося і зникали ті туманні пасма, яких інші люди й не помічають і які звично з’являються у долинах усіх боснійських річок та потічків, Абу Юсуф ішов до імама, щоб сповістити його про наближення часу, коли знову треба стерегтися розбійницьких нападів.
Імам його уважно слухав
