Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Тієї ночі він не заснув. Наступного дня його спіткала ще гірша мука.
Туман не розступався, а він уже більше не стрибав, щоб доторкнутися неба, — стрибав, бо здавалося, що так може вибороти собі більше простору. І повітря. Повітря ставало все менше, і вже не чув Абу Юсуф нічого — ні ріки, ні людських голосів, ні іржання коней і мукання корів, нічого, крім свого серця. Воно гуркотіло, ніби тисяча барабанів, що судного дня руйнують світ.
Дехто з людей бачив, як він стрибає перед будинком, бурмоче і завиває, наче поранений вовк. Матінко рідна, біда нам, збожеволів наш ґазія, прийдуть розбійники і всіх нас у місті переріжуть!
Але тоді якраз випав сніг — і повітря враз очистилося. Кожен дім у містечку дав по одному покривалу для Абу Юсуфа, а багатші дали ще й по одній-дві овечій шкурі. На снігу за своїм будинком, на сотні покривал і овечих шкур, з рум’яним лицем, з усмішкою дитини три дні й три ночі спав чоловік, що боронив люд від розбійників. Біля його ложа зібралися чоловіки й жінки, всі найшанованіші й найрозумніші, що були в місті, щоб оберігати його сон. Матері наспівували колискових, відунки промовляли слова, що відганяють вроки, імам молився на білому чистому снігу за здоров’я, світлий розум та життя Абу Юсуфа. А коли в повітрі пролітали білі сніжинки, чоловіки хапали їх руками над його головою, а жінки відкидали укривала з облич і гарячим диханням розтоплювали сніг, щоб не падав на нього і не будив.
Добре виспавшись, Абу Юсуф попрямував до вершини найвищої гори над містечком. Його привабило сонячне світло, що було там якесь ясніше. Він ішов надúхатись повітрям і побачити, чому кольори на вершинах відрізняються від кольорів у долині. Небо було високе, але здавалося, що над горою воно іще вище. Йому довелося йти по снігу цілий день, щоб дістатися гори і здолати її.
Він став на вершині, подивився в інший бік і заплакав від щастя. Перед ним лежав простір, ширший і глибший за пустелю. Видно було все ген до краю світу, і все було блакитне, мов коштовний камінь — оздоба падишахового золотого престолу. Внизу під його ногами лежало містечко з дзвіницями, оточене вежами й укріпленнями. У світі невірних сніг не випав.
Він пішов донизу, і вже за двісті метрів повітря запахло морем, він ішов по камінню, зима з туманами лишилася в нього за спиною. Він зайшов у якісь чагарі, йому було вже жарко, він почав упрівати, насилу пробився крізь ті зарості на інший бік — і ледве не звалився при цьому в чийсь курник.
Абу Юсуф стояв на мурі сухої кладки, а перед ним лежало село на двадцять сірих кам’яних будиночків. Трохи далі була така сама церковця на скелі, а під нею простягалося море. Милий Боже, куди ж ці люди видерлися і від чого тікали, думав Абу Юсуф і не рушав з місця.
— Турок, матінко Божа, турок! — крикнула якась жінка в чорному, і тоді Абу Юсуф утік назад у чагарник.
Пробиваючись крізь сніги назад до свого міста, він відчував злість, ту, що труїть людей і змушує забути про Бога. Абу Юсуф Абделґані знав, що наступного туману не переживе.
Село Драче збудували при вершині гори католики з села Чурґузи, яке колись лежало вище від Абу Юсуфового містечка. То було не так уже й давно, але у міжчассі стільки всього змінилося, аж здається, що то було бозна-коли. Був рік 1690, коли принц Євген Савойський[89] перейшов кордон, а християнський люд подумав, що настав кінець турецькому свавіллю. Надія їхня йшла не від чистого серця й великого розуму, тому були й такі, що вирушили за Євгеновим військом, убивали і грабували мусульман-сусідів. Мстилися за те, що було раніше, а ще більше — за те, чого ніколи не було. Бог — їхній так само, як і наш, — проти помсти не лише тому, що людина не має права карати гріх іншої людини, а ще й тому, що людина не знає міри, і кожна людська відплата, відколи пам’яті й віку, завжди більша й страшніша за злочин, що їй передував. А про куций розум тих, котрі цілували Євгенові ноги, свідчило те, що вони не збагнули, в який спосіб християнський принц підминав під себе Боснію. Його війська палили й нищили все на своєму шляху: села й міста, фортеці й мости, але й заїзди та мусафірхани[90]. То невже той, хто хоче завоювати країну й розширити кордони своїх володінь, нищитиме те, що завтра йому знадобиться? Принц знав, що не залишиться в Боснії, але того не знав християнський люд.
І тоді після помсти прийшла нова помста. Євген пішов, а турки переорали землю, на якій стояли Чурґузи, і висипали на неї десять мішків солі, щоб на тій землі довго ще нічого не виросло. Хай усі знають, де колись було гяурське село і де його більше не буде.
А народ пішов у вигнання з двома священиками, які постійно сварилися між собою. Молодший хвалив християнського воєначальника і втішав людей, мовляв, повернеться Євген і виріже турків до ноги, а старий священик лаяв і Євгена Савойського, і турків, і всі царства разом узяті! Народ переважно підтримував молодшого, а на старшого тільки поглядали скоса і нічого не наважувалися сказати. Небезпечний був той отець Мато: з одного боку за поясом кинджал, з іншого — пістоль. Досить було, щоб глянув на тебе і форкнув невдоволено з-під своїх вусів — і вже наче громом вдарило. І коня він мав такого ж, як сам. Якщо хтось наближався до нього ближче, ніж у його кінському розумінні годилося, тут же діставав копитом межи очі. Поки отець Мато спав, той кінь його стеріг. І не дай Боже хтось нипатиме довкола священикового ложа.
Отець Мато терпів молодшого побратима, хоч подумки чого тільки не виговорював йому, терпів, коли той вселяв народові марну віру, терпів, коли той гороїжився безпідставно, аж поки не урвався терпець і він йому все в лоба не виплеснув. Отут і помилився отець Мато, бо й сам не був досить гострий на язик, і обставини були несприятливими, щоб його слова взяли за щось мудре, от і почалися суперечки, в яких він постійно програвав. Та коли народ уже почав сміятися з того, що він говорить, і з того, як відповідає молодшому від себе, отець Мато вхопився за пістоль:
