Відверто про Клавдію - Деніел Кіз

— Що це? — спитала Клавдія.

— Переглядаючи заголовки за період злочинів, я також занотував важливі політичні події, просто для себе, щоб допомогти собі зрозуміти, що ще тоді відбувалось у світі.

— То ось, доки Картер і Садат домовлялися про мир, я підслуховувала розмову про вбивство.

Я пересвідчився, що червона лампочка на диктофоні горить, і промовив:

— Розкажіть мені про це.

3

У суботу напередодні вбивств у Маккена Боббі послав її до крамниці Коклі купити продуктів. У Коклі було дорожче, ніж у супермаркетах, але туди можна було дійти пішки, тож вони часто купували саме там. Вона взяла пива, молока й хліба і, проминаючи м’ясний відділ, сховала пакет мороженого м’яса до кишені пальта. Відтак рушила проходом до каси, та її візок перекинувся, налетівши на стенд із вівсянкою, а коли Клавдія зупинилась підібрати коробки, містер Коклі підійшов допомогти їй.

Коли вони закінчили, він сумно подивився на неї.

— А тепер не хочете покласти на місце пакет, що у вашій кишені?

— О, я збиралася сплатити за нього, — швидко промовила Клавдія, дістаючи м’ясо й жбурляючи його у візок. — Просто зробила це не думаючи.

Чоловік похитав головою.

— Ну, така красуня, як ви, не мала б красти в продуктових магазинах.

Вона розсміялася, щоб приховати збентеження, і заплатила за все останньою десятидоларовою банкнотою та продуктовими картками. А потім побрела крізь сніг назад додому, пригадуючи той раз, коли містер Коклі впіймав Боббі на крадіжці заморожених індичих ніжок і змусив сплатити за них.

— Гадаю, ви повинні переді мною вибачитися, — сказав містер Коклі. Але Боббі подивився на нього згори вниз і процідив:

— Не думаю, що маю вибачатися за те, що голодний.

Боббі завжди знав, що сказати.

Клавдія піднялася до квартири бічними сходами, бо з пакунками було незручно продиратися повз інструменти й зап­частини, які розкидав на парадних сходах Боббі.

Вийшовши на другий поверх, вона обійшла навколо холодильника, який Боббі начебто подумував купити у свого нового приятеля з більярдної — так він принаймні казав. Однією рукою відчинила двері кухні, намагаючись протиснутись, але застрягла. Вона вже збиралася покликати на допомогу Боббі, коли почула голоси. Спочатку Боббі, а потім — їй знадобилася лише секунда, щоб збагнути — того приятеля-більярдиста, який у них ночував у ту бурю.

Він саме розказував, що його дружина намалювала дві мапи: одну — від їхнього будинку до Онґаро-драйв, а іншу — від клубу «Ельдорадо Мікі» до Онґаро-драйв.

— Ми з братом уже двічі там були, розвідували місцевість. Точно знаємо, скільки туди їхати від мене та скільки Мікі добиратиметься додому зі свого клубу. Тож ми чекатимемо на нього.

— Тихіше, Ґері, заради бога, — наказав Боббі. — Люди внизу можуть почути тебе крізь вентиляцію.

— Чарльз хоч і знає план, але краще б я зробив це без нього. Та мені потрібна допомога. Сам я Мікі не подужаю.

— І чому ти вважаєш, що в суботу ввечері він матиме при собі купу грошей?

— Усі знають, що він завжди тягає кругленьку суму. А Ді має конфіденційну інформацію від декого, хто знає, що в суботу їх буде більше, ніж будь-коли.

— Хотів би допомогти тобі, — сказав Боббі. — Але моє коліно в поганому стані, і від мене тобі буде небагато користі. Знайдеш когось іншого.

— Я більше нікому не довіряю, крім тебе й свого брата, а Чарльз мене непокоїть. Після того, що сталося з тими двома жінками в Ньюарку, починаю думати, що йому до вподоби стріляти в людей.

— А тобі? — спитав Боббі.

— Я потім днями не їм і не сплю. Але це я зроблю, щоби Ді більше не мучили кошмари.

Стоячи на ґанку, Клавдія позадкувала від дверей. Із продуктами в руках важко було вивільнитись — її затиснуло між дверима й холодильником, — проте вона зуміла випростатися й поставити пакунки на підлогу. Потім зняла черевики й навшпиньки спустилася сходами.

Той чоловік, якого Боббі називав Ґері, був божевільним убивцею. І якщо він дізнається, що вона підслухала його, то може вбити і її теж.

Опинившись на вулиці, вона знову натягла чоботи поверх мокрих шкарпеток і побігла до платного телефону через квартал. Зателефонувала до Джинджер і стала благати пустити її пожити до себе. Джинджер сказала, що має спитати сусідку по кімнаті та що дасть знати Клавдії пізніше в «Галереї зображень».

Коли Клавдія поклала слухавку, усвідомлення, що треба йти назад і перевдягнутися на роботу, перелякало її.

Вона повернулася до квартири та з полегшенням побачила, що Ґері вже пішов. Однак Боббі перебував у кепському настрої. Зацькований погляд у його очах підказав дівчині, що він мусив зволікати з дозою довше, ніж міг витримати. Сильні снігопади й буревій утруднювали провезення наркотиків до Колумбуса, і ціни зростали. Хоч її скнарий бос тримав свій заклад відкритим шість днів на тиждень (байдуже, буря чи ні), роботи було небагато й чайових теж. Піймати таксі було так важко, що доводилось викликати його за дві години, а подеколи тарифи були вищі, ніж вона заробляла.

— Нам треба дістати гроші, — сказав Боббі. — Я так довго не витримаю. Чому б тобі не знайти більш оплачувану роботу?

— Чому б мені? — скрикнула вона. — А чому не тобі? Мені вже з душі верне утримувати тебе і твою кляту звичку.

Так почалася сварка. Клавдія виказала йому все наболіле, але мала обачність не вибовкнути того, що чула.

Того вечора Джинджер не змогла дати їй відповідь, і Клавдія зрозуміла, що застрягла з Боббі ще на якийсь час. Їй раптом захотілося назад на Гаваї, де погода була тепла й можна було почуватись у безпеці. Вона замислилася над тим, щоб піти до поліції й попередити про план Ґері вбити Маккена, але згадала двох жінок, яких той із братом прикінчив у Ньюарку.

Тієї ночі, під час паузи в обслуговуванні нечисленних клієнтів, розповідала Клавдія, вона скористалася платним телефоном за кімнатами відпочинку й зателефонувала до клубу «Ельдорадо», щоб попередити Мікі. Але почула короткі гудки. Вона збиралася спробувати ще раз, пізніше, але забула.

На тому тижні зателефонував Свинар і сказав, що вирішив відсвяткувати день Валентина в суботу ввечері, а не чекати до наступного вівторка.

У «Кагікі» Свинар і Джинджер помітили, що думками їхня подруга далеко, і спитали, що сталося.

Клавдія похитала головою.

— У мене видіння… Хтось помре. Я знаю…

Вони вже й раніше чули її розмови про екстрасенсорні здіб­ності, і хоча Свинар кепкував зі спіритистів та медіумів, Джинджер сприймала її серйозно.

— Хто помре? — спитала вона.

— Його ім’я починається з літери М, — відповіла Клавдія. — Духи кажуть мені, що його застрелять. Я бачу, як він лежить у власній крові.

— І коли все це станеться? — спитав Свинар.

— На цих вихідних.

— Можна нам піти подивитися?

— Ти з мене глузуєш, — вигукнула Клавдія.

— Слухай, я просто далекобійник, — мовив він, — і я небагато знаю про все це пророкування, та, гадаю, якщо ти можеш справді передбачити вбивство, ми прочитаємо про нього в газетах.

— Прочитаєте, — відказала Клавдія. — І тоді повірите, що я вмію передбачати майбутнє.

Свинар стенув плечима й запалив сигару.

—