Відверто про Клавдію - Деніел Кіз

— Згадала! Я бачу його! Він сидить поряд зі мною за кермом!

— Він?

— Я казала вам про руде волосся? Зараз я також бачу руду бороду. Високий, рудобородий, у куртці в армійському стилі, кольору хакі. Боже ж мій!

— Що?

— Тепер розумію, чому не могла пригадати, чоловік це чи жінка.

Я чекав, а вона дивилася на мене, у захваті від власного відкриття.

— Бо він бісексуал… Бісексуал Брейді.

Найбільше дратувало те, що в цьому була логіка.

— Ви казали у своєму зізнанні Чемпу, що в будинку був мулат Мікі.

— Я зробила це, щоб заплутати його. Інший друг Боббі, Жартун, — мулат. Гадаю, я поєднала їх.

— Ви знаєте прізвище Брейді?

— Просто Бісексуал Брейді. Ось чому я так упевнено зателефонувала йому. Я завжди почувалася ніяково серед людей традиційної орієнтації.

Клавдія звинувачувально дивилась на мене.

— Мені шкода, — сказав я. — Пробачте мій стиль життя. Я настільки традиційної орієнтації, наскільки ви можете собі уявити.

— Може, тому я й брехала вам. Знаю, ви не зумієте по-справжньому зрозуміти мого світу.

— Я мушу спробувати, Клавдіє, але мені знадобиться ваша допомога.

Вона всміхнулася своєю найправеднішою усмішкою.

— Я спробую.

— Гаразд, — мовив я. — Знаю, що ви не водите машини. І не орієнтуєтесь, як проїхати з однієї точки міста в іншу. Як зумів Бісексуал Брейді знайти будинок Маккена?

— Усю дорогу туди я сподівалася, що він не знатиме, чий це дім.

— Він мав адресу?

— Гадки не маю.

— Він раніше бував на вечірках у тому будинку?

— Як він міг там бувати?

— Ви казали, що в минулому будинок належав жінці, яка володіла «Касбою». З вечірками для геїв. Я подумав, може…

— Точно, хотіла сказати вам, Дене. Не думаю, що це справді той будинок, який належав їй.

— Але ж ви переконували мене…

— Це коли я вам збрехала. Зараз я кажу вам правду.

Я знову плюхнувся в крісло.

— Хочете сказати, це ви теж усе вигадали?

— Лише частково.

— Знаєте, що я тепер зрозумів, Клавдіє? Ви чините зі мною точнісінько так само, як і з Чемпом. Кажете правду уривками, але примішуєте до неї стільки небилиць, що все це стає нікчемним. Мене це обурює. Чорт, мене це справді обурює.

Клавдія нахилилася вперед, широко розкривши очі в невинному подиві.

— Ваша правда, Дене… Мені дуже шкода.

Вона взяла мене за руку своїми прохолодними та гладенькими на дотик пальцями.

— Будьте терплячим зі мною. Дайте мені час, щоб довіритися вам. Коли знатиму, що ви мені не зашкодите, упевнена, я згадаю, що сталося насправді, і розповім вам.

Я опустив погляд на її довгі пальці, усі в перснях, із загостреними криваво-червоними нігтями.

— Скільки часу, Клавдіє?

— Доки ваша аура не зміниться. Просто зараз аура, що оточує вас, мене непокоїть, і я не можу пригадати деяких речей. Знаю, ви очікуєте, що я все розповім, тож я й вигадую всіляке, щоб вас задовольнити. Ви правильно казали — так само я робила з Чемпом. Тому моє зізнання всіх так заплутало.

Я не сказав того, що раптом спало мені на думку: вона бачить мене в тій самій ролі, що й Чемпа — у ролі слідчого. Від цього мені стало прикро.

— Що ви хочете, щоб я зробив, Клавдіє?

— Просто продовжуйте, як ми робили досі. Зараз зупинятися не можна. Ми близько. Я знаю, що все розв’яжеться.

Я довго сидів мовчки, даючи собі охолонути. Потім зазирнув углиб її зелених очей.

— Гаразд, почнімо спочатку, Клавдіє. Ви не брехали мені, коли казали, що справді входили до будинку?

— Якого будинку?

— Будинку, де сталося те кляте вбивство!

— На Онґаро-драйв 4187?

— Цього будинку. Будинку Мікі. Будинку вбивств.

Жінка кинула на мене розсерджений погляд.

— Ви знаєте, що я там була. Нащо ви мене про це питаєте? Говард Чемп з’ясував, що я там була. Я казала вам, що я там була. Хіба ви мені не вірите?

— Так, Клавдіє.

Я стиснув пальцями скроні, які наче аж тріщали.

— Я вам вірю. Справді вам вірю. Повірте, я вам вірю. А зараз я хотів би, щоб ви розповіли мені, що відчували, доки були в будинку.

— Навіщо ви хочете це знати?

Я прошепотів, не наважуючись підвищити голос знову:

— Для того… щоб я міг… викласти це… у книжці.

— О… — Клавдія всміхнулася, ніби щойно згадала, що я тут роблю і про що були всі наші розмови протягом двох років. — Я була дуже налякана, що опинилася сама в гаражі з двома мерцями. А потім, коли піднялася сходами й побачила місіс Маккен, відчула великий жаль, що вона теж загинула.

— Ви казали Чемпу, що раніше місіс Маккен, яку ви називали Матінкою, часто запрошувала вас до себе додому. Згодом ви переконували мене, що це не так. То що з цього правда?

— Я навіть знайома з нею не була. Ніколи не бувала в тому будинку до ночі вбивства.

— Ви кажете мені правду про те, що були там у ніч убивства?

Вона витримала мій погляд.

— Так.

— Ваш друг — Бісексуал Брейді — ходив із вами?

— Ні, залишився на вулиці в машині.

— З увімкненим двигуном?

— Так, пам’ятаю, він не вимикав двигуна, бо коли я вийшла й сіла, то сказала: «Їдьмо звідси». А він з’їхав з того пагорба зі словами: «Вигляд у тебе такий, наче привида побачила». А я не знала, що відповісти.

— А потім що сталося? Розкажіть мені, як ви їхали додому.

— Не пам’ятаю.

— Він коли-небудь згадував про це після того, як побачив новину про вбивства?

— Ні.

— Ви боялися, що він піде до поліції?

Клавдія замислилася.

— Гадаю, я справді думала над тим, чи можна йому довіряти. Намагалася з ним зв’язатися, але чула від деяких людей, що він одразу ж поїхав з міста.

— Тоді повернімось назад. Я хотів би знати, що насправді сталося, перш ніж ви пішли.

— Не пам’ятаю.

— Як щодо якихось подій того дня?

Вона похитала головою.

— Нічогісінько.

— Тоді, боюся, це все безнадійно.

— Духи допоможуть нам, Дене. Знаю, що допоможуть. Я бачу добрі знаки уві сні.

— Гаразд, поговорімо ще трохи про ваші погляди в духов­ній сфері. Ви новонавернена християнка та віруєте в Ісуса, так?

— Так.

— Як ви почувалися, коли вивчали чаклунство? Це ж суперечить християнству, хіба ні? Це заперечення Христа. Коли ви навернулися від відьомства до Ісуса?

— Коли побачила Його. Він приходив до моєї камери перед тим, як я вийшла з в’язниці. Тоді я й зрозуміла, що в цьому щось є.

— Ви справді вірите, що бачили там справжнього Ісуса?

— Я знаю, що бачила.

— Коли ви займалися відьомством, то коли-небудь бачили Диявола?

— Ага, багато разів. Я бачила чоловіка в чорному капюшоні на голові, який манив мене до себе. І це справді лякало.

— То було уві сні чи…

— Уві сні, але й наяву також.

— Мабуть, то були жахливі часи, — зауважив я.

— Не лише в ті часи. Усе своє дитинство я відчувала присутність неземних