Відверто про Клавдію - Деніел Кіз

— А ви боялися, що вас можуть убити?

— Так, боялася.

— Навіть на той час?

— Так!

— Ви казали мені, що мали пістолет — деррінджер.

— Із перламутровим руків’ям, так. Боббі купив його мені на Різдво.

— Ви носили його в сумочці?

— Боббі хотів, аби я тримала його в сумочці між двома підкладками, щоб не мати неприємностей за носіння прихованої зброї. Казав, що зможе обладнати сумочку так, щоб я могла дуже швидко його вихопити.

— Ви якось уже згадували ту сумочку з фальшивим дном, але я ніяк не можу уявити, на що вона схожа.

— Вона була темно-синя, зі справжньої шкіри й зі шкіряною ручкою. Я не могла носити її на плечі, і мені це не подобалось — я люблю плечові сумки. Із сатиновою підкладкою. Не можу пригадати, якого кольору була підкладка, та якби ви все витрусили з сумочки, то побачили б її. На ній був золотавий візерунок у дрібний ромбик. А під нею — близько двох дюймів схованки.

— Ви з цією сумочкою ходили до будинку Маккена?

— Не знаю напевне. Не хочу вам брехати.

— Після двох років співпраці я ціную те, що ви бодай раз зібралися сказати мені правду.

Клавдія розсміялася.

— Ні… я постійно кажу вам правду.

— Але не кажете всієї правди.

— Це тому, що я не хочу неприємностей.

Я знову сів і зазирнув углиб її очей.

— Хіба ви не бачите моєї проблеми, Клавдіє? Я мушу відокремлювати правду від вигадок, здогадок і брехні. Неабиякий вузол доводиться розплутувати. Я ціную те, що ви допомагаєте мені. Та невже й досі маю вас щоразу питати: «Це правда?»

— Вам не треба більше цього питати.

— І ще одне. Якщо ви кажете «не пам’ятаю», коли насправді пам’ятаєте, то це теж брехня.

— Я так більше не роблю.

— І ви також маєте усвідомлювати, що уникати відповіді — це форма перешкоджання нашим пошукам правди.

— Це ненароком… підсвідомо. Свідомо ж я не кажу собі: «Закрий свій розум. Ніколи більше з Деном не говори». Навмисно я такого не роблю.

— Я вірю вам, Клавдіє, та все одно ви це робите. І з цим ми маємо розібратися.

Вона всміхнулася й мовчки чекала.

— Отже… — я знову взяв її за руки. — Повернімося до того ранку…

— Я починаю дуже непокоїтись.

— Хочете припинити?

— Ні, бо наступного тижня може бути ще важче. Я хочу покінчити з цим. Хочу надати вам стільки інформації, скільки зможу, щоб ви могли сісти за свою машинку о п’ятій ранку, як ви розповідали, і писати.

— Гаразд. Клавдіє, якби ми зуміли відтворити цей маленький проміжок часу, гадаю, я міг би дати вам спокій на кілька тижнів. Бо тоді поїду й справді працюватиму. Але я не можу навіть почати, доки не уявлю собі всього. Це якби ми мали ланцюжок ось тут і ще один отам та мусіли їх з’єднати. І ви щойно почали це робити.

— Справді?

— Так. Коли сказали, що після того як Ленні привіз вас додому, Боббі там не було, ви додали нову ланку до ланцюжка. Це добре. Потім ви сказали, що чули голоси на сходах. Ви впевнені в цьому?

— Впевнена.

— Це прекрасно… ідемо далі.

— Усі голоси чоловічі.

— Добре. Ще світла пора доби?

— Було темно.

— Гаразд. Хто підіймається сходами? Скільки людей?

— Гадаю, троє. Я бачу їхні зимові пальта, але не бачу облич.

— Опишіть пальта.

— Бачу ноги. Бачу чоботи. Бачу важкі пальта. Бачу обличчя Боббі, звісно, але інших не бачу.

Я не можу втримати смішок.

— Не кажу, що це навмисно, Клавдіє. Але це справжня цензура. Ваше підсвідоме цензурує. А я намагаюся вивільнити все. Отже, ви чудово справляєтеся. Не засмучуйтесь. Ви просунули мене на кілька кроків уперед.

— Я засмучуюсь, бо не можу згадати.

— Знаю, але все прийде. Не боріться проти цього. Напруження блокує.

— Я справді напружена.

— Відчуваю це по ваших руках. Господи, вони холодні. А тепер уявіть… уявіть тих трьох. Серед них є Бісексуал Брейді?

— Гм-м-м. Боббі й Діно обидва на дві голови вищі за Жартуна. Тож якщо мені видно те, що нижче звідси, — вона вказала на шию, — то я могла б побачити обличчя Жартуна.

— Бачили? Зараз бачите?

— Ні.

— Гаразд, у вас дуже добре виходить, Клавдіє. Аби нам тільки вдалося й далі рухатись у цьому напрямку. Що каже вам Боббі, коли просить вийти до вітальні?

— Каже, що йому потрібна моя допомога.

— Добре.

— Він дуже втомлений. Хотів, щоб я сіла, але сам сісти не міг, походжав вітальнею туди-сюди. Зупинявся біля кожної попільнички в кімнаті й дивився на мене…

— Добре… добре… продовжуйте розповідати такі подробиці… усе прийде.

Клавдія тривалий час дивилася перед собою, і я спробував її підштовхнути.

— Він називав ім’я Ґері Льюїнґдона?

— Ні.

— Боббі згадував Маккена?

— Не пам’ятаю. Голова болить. Піду вип’ю аспірин.

Коли вона повернулась, я знову спитав, чи не краще зупинитися, але вона наполягла, що хоче продовжувати й покінчити з цим. Клавдія не гірше за мене знала: щоб зупинити нестерпні спогади — або привиди, як вона їх називала, — треба здолати це випробування.

— Дуже дивно, — зауважив я. — Хотілось би знати, що такого сталося за ті кілька годин, що так вас тривожать. Навіть більше за те, що трапилося потім. Цікаво, що це може бути.

— Я просто не знаю. Намагаюся думати про це, коли я сама — щоразу, як ви йдете. Намагаюся розібратись.

— Що ж, мало-помалу ви згадуєте.

— Усе це спланував Жартун, — сказала Клавдія. — Але не він змусив мене їхати. Він не мав на мене впливу, але знав, який величезний вплив мав на мене Боббі, тож сказав йому змусити мене поїхати.

— Кажете, Жартун був там із Боббі цього ранку?

— Так, він і Бісексуал Брейді, — вона промовила це буденним тоном, наче її здивувало моє запитання.

— Ви це пам’ятаєте чи лише пригадуєте?

— Пам’ятаю.

— Але п’ять хвилин тому ви казали, що не бачите облич і не знаєте, хто піднявся сходами з Боббі. Тепер кажете, що знаєте.

— Знаю.

— Клавдіє, ви мене з розуму зводите.

— Не нервуйтеся так. Коли я пішла по аспірин, то думала про це, і мені згадалося. А зараз не переривайте мене, бо забуду.

— Гаразд, продовжуйте, будь ласка.

— Я така розслаблена тепер. Відчуваю навіть полегшення.

Ми обоє розсміялися з цього.

— Яке запитання? — спитала вона.

— Я лише хочу, щоби ви розповіли мені будь-що, що спадає вам на думку. Не ховайтеся. Не думайте про це й не аналізуйте. Нехай усе йде саме собою, і вільні асоціації вестимуть нас. Боббі ходить туди-сюди… Певно, щось каже… Про що ви зараз думаєте?

— Що вони хотіли хитрістю у щось мене втягнути, і я це знала. Я вийшла з вітальні до їдальні. Не знаю, куди йшла, але