Відверто про Клавдію - Деніел Кіз

— А я вірю у твої видіння, Клавдіє, — прошепотіла Джинджер. — Бачиш щось іще?

— Я зараз надто засмучена, — відповіла Клавдія. — Може, за сніданком побачу більше й зможу вам розпо­вісти.

Коли о шостій тридцять вони пішли з «Кагікі», було вже темно та знову йшов сніг. Свинар сказав, що має переставити свою вантажівку, але заїде за ними о другій тридцять і повезе на сніданок.

— Хочу почути більше про те вбивство, — додав він.

Ніч у «Галереї зображень» видалася тихою, адже снігопад посилився, і коли Свинар прибув забрати їх, то запропонував поїхати в його вантажівці, оскільки машина Джинджер не мала зимових шин. Вони приїхали до «Вестерн Пенкейк Гаузу» о 2:30 ранку, з’їли великий сніданок і, доки пили каву, він знову заговорив про це.

— То як, Клавдіє, маєш ще якісь подробиці вбивства М?

Клавдія відкинулася на спинку стільця й спрямувала погляд у себе, як навчилася робити в Школі окультних наук у Гонолулу.

— Духи бачать його, — гулко промовила вона. — Хтось стріляє в нього… Він спливає кров’ю… Це Мікі Маккен.

— Господи, — прошепотіла Джинджер. — Ти бачиш убивць?

Напруження в голосі подруги дало Клавдії зрозуміти, що вона забагато сказала… забагато побачила…

— О Боже мій! — скрикнула вона.

— З тобою все гаразд? — раптом занепокоївся Свинар.

Клавдія відчула холод і спустошення. Може, ще є час попередити Мікі, якщо він не пішов із клубу. Вона подумала піти до платного телефону. Потім перед очима постала Вікі Генкок, яку застрелили, запхали в багажник власної автівки й підпалили за те, що вона забагато патякала.

— Це все! — видихнула вона. — Більше нічого сказати не можу.

— Чому ти не можеш сказати більше? — спитала Джинджер.

— Тобто нічого більше не бачу, — виправилася Клавдія. — Мені недобре. Хочу додому.

Свинар відвіз їх забрати машину Джинджер, а потім поїхав слідом, аби бути впевненим, що вони нормально доберуться. Так сталося, що в Джинджер спустило колесо на автостраді, тож Свинарю довелося замінити його, відвезти Джинджер додому, а тоді доправити Клавдію назад до її житла.

Він провів її до дверей і тривожно придивився до неї.

— Послухай, — сказав він, — якщо ти підеш від Боббі, я про тебе подбаю.

— Ти одружений, Ленні. У тебе дружина й донька.

— Я поселю тебе на квартирі. Допомагатиму тобі.

Вона розсміялася й поцілувала його в щоку, а тоді дістала ключ і зайшла в дім. Добрий чоловік, думала вона, переступаючи через інструменти Боббі на сходах. Чому, питала себе Клавдія, вона не може бути щасливою з добрим чоловіком?

Удома вона побачила, що Боббі заснув, читаючи книжку. Вона вимкнула світло й визирнула у вікно. Сніг і далі падав.

Розділ дев’ятнадцятий

Отже, Клавдія ще за тиждень до того знала, що Маккена вб’ють. Мені було зле від думки, що вона могла цьому запобігти. Але ж вона психічнохвора, обґрунтовував я, по-справжньому, офіційно визнана параноїдальна хвора. Невинувата. І вона смертельно боялася, що її можуть убити, якщо дізнаються, що їй відомо про все. Наступного тижня я приїхав розпитати її, твердо налаштований дійти до кінця.

— Я хочу, щоби ви пригадали, що сталося після того, як ви повернулися додому на ранок убивства.

— Певно, я лягла спати.

— Ви не могли лягти спати.

— Я випила ліки — галдол і когентин — і була наче зомбі.

— І все ж нам відомо, що ви поїхали до будинку Маккена.

Клавдія з непідробним подивом глянула на мене.

— Звісно, поїхала, хіба ні?

— Що ви пам’ятаєте?

— Ми їхали автострадою й проминули поліційну автівку. Я була налякана.

— Так?

— А коли ми звернули на Онґаро-драйв, пам’ятаю, як він вказав на спалахи фар і на сліди якихось шин, тоді промовив: «О Боже мій, ми, мабуть, щойно розминулися з ними», а потім вимкнув габаритні вогні та двигун, і машина просто котилися, доки не спинилась на пагорбі через вулицю від будинку Маккена.

— Звідки ви знали, котрий із будинків — Маккена?

— Не знаю.

Я хотів, щоб Клавдія згадала. Вона мала пам’ятати. І тоді я зробив те, чого ніколи не робив за весь час нашої співпраці. Вона часто клала долоні поверх моїх, лише на мить, щоб наполягти на своєму чи заспокоїти мене. Але сам я ніколи не торкався її. Тепер же торкнувся. Я взяв її за руки — прохолодні руки з довгими пальцями — і зігрів їх у своїх руках.

— Вас турбує те, що я постійно до цього повертаюся?

— Ви мене не турбуєте, — сказала вона. — Турбують мої спогади.

— Гаразд, але я мушу повертатися до цього й витягувати це з вас. Добре?

— Я хочу згадати.

— Тоді вчинимо так. Те, що ми зараз робитимемо, — це не гіпноз, а навіювання. Я хочу, щоб ви згадали.

Жінка хихикнула, тепло й нетерпляче.

— Ви хочете, щоб я згадала, але чи хочу цього я?

Я розсміявся разом із нею, а тоді вона зітхнула:

— Відчуваю, як м’язи мого тіла напружуються від самої лише думки про те, щоб спробувати згадати.

— Ми мусимо здолати це, Клавдіє. Я повинен знати: ходили ви до будинку Маккена самі чи вас примусили.

— Мене примусили піти. Говард Чемп повірив…

— Не відволікайтеся, Клавдіє.

— …що я була змушена піти…

— Не хочу чути про Чемпа. Ми знаємо, що ви набрехали Чемпу. Ми говоримо не про це. Якщо не пам’ятаєте, як ходили туди, то як ви знаєте, що вас примусили?

— Знаю.

— Звідки знаєте?

— Як мені вам пояснити? Це те, що я просто знаю. Я знаю, що не хотіла туди йти.

Я бачив, що вона намагається приховати щось від мене.

— Ну ж бо, Клавдіє. Не хотіти — не те саме, що бути змушеною.

Вона нетерпляче зітхнула.

— Те, що робила, я робила під тиском. Мене примусили.

— Гаразд. Розкажіть мені про цей тиск. Розкажіть про примус. Цього нам і треба.

— Не знаю, як вам пояснити.

— Не треба пояснювати. Просто розкажіть, що сталося.

— З якого моменту? Де я?

— Ранок після вбивства. Ви працювали в «Галереї зображень», а тоді Ленні Вайт — Свинар — привіз вас додому після сніданку з ним і Джинджер.

Клавдія застогнала, наче спогади про це її мучили.

— Ви їдете додому, — продовжував я. — І в душі достобіса добре знаєте, що чули, як Ґері Льюїнґдон казав, що планує вбити Мікі. Як ви потрапили до будинку Маккена? Вас відвіз Бісексуал Брейді? Ви ходили до нього?

Вона насупилася.

— З усіх сил намагаюся пригадати.

— Не треба з усіх сил. Просто розслабтеся. Нехай саме прийде до вас… Коли слухаєте мій голос… відкрийте свою свідомість… розслабтеся… подивимось, чи ви щось побачите. Коли ви повертаєтесь додому, Новатні там сам чи з ним хтось є?.. Ленні провів вас до дверей чи залишився у ван­тажівці?

Тихим голосом жінка ледь не шепотіла сама до себе:

— Не хочу плутати різні ночі. Бачу миттєву реалістичну картинку: Боббі стоїть на верхній сходинці з пістолетом… Але