Відверто про Клавдію - Деніел Кіз
— Продовжуйте.
— Тепер я дещо пригадала. Коли я вперше приїхала, він не спав. Його навіть не було вдома. Він прийшов незабаром по тому. Я це знаю!
— Прекрасно! Щось, чого ми не знали раніше.
Клавдія глибоко вдихнула.
Вона замислилася, заплющивши очі, а тоді насупилася:
— Там нікого не було, але я гадала, що, мабуть, Боббі вже просто заснув — на кухні пахло підгорілою піцою, і я бачила, що він викинув її в сміття. А ще я могла точно сказати, що хтось був там раніше. І не один.
— Як ви це визначили?
— Відчула запах марихуани у вітальні. А в попільничці побачила різні марки цигарок. Якби там була одна людина, не було б різних марок. Я завжди перевіряла попільнички, коли приходила додому.
— Чудова дедукція, Клавдіє.
— Я добрий детектив. Я стежила за Боббі. Він не усвідомлював, як пильно я за ним стежила.
— Отже, вдома його не було. Що тоді сталося?
— Я випила свої ліки… і… постривайте, згадала… я знайшла записку на столі в їдальні. Там було сказано: «Лавді, я скоро буду». Намагаюсь пригадати, у якій кімнаті я була, коли він повернувся… м-м-м…
Вона стиснула губи, а тоді почала розмірковувати вголос:
— Я гадала, що він пішов озброєний, бо шухляда комоду в спальні була висунута, а його пістолет зник. І видно було, що він щойно почистив і зарядив його, бо там лежав брудний йоржик, весь у мастилі. Він пролив трохи мастила в шухляду й на підлогу та навіть не потурбувався прибрати, тож мені спало на думку, що він квапився, коли йшов…
— Чудово, Клавдіє. Пам’ять повертається до вас. Продовжуйте.
Її голос знову став тихим.
— І коли він повернувся й піднявся сходами, я почула розмову. Він говорив щонайменше з однією людиною. М-м-м-м… Досі не пам’ятаю, у якій я була кімнаті.
— Байдуже. Продовжуйте.
— Постривайте… Я була у нашій спальні. Пам’ятаю, мені спало на думку взяти сумочку й речі, які принесла з собою додому, і сховатися в шафі, щоб чути, про що вони говорять… Але тоді я подумала: «О, ні, якщо тебе впіймають у шафі, то можуть навіть пристрелити».
Вона глянула просто мені в очі й похитала головою.
— Я цього не зробила.
Потім замислено відвела погляд.
— Я справді якось ховалася в шафі, коли хтось приходив до квартири та щось шукав. Гадаю, те «щось» належало Боббі чи Діно. Однак нічого не зникло, тож не знаю, навіщо це все було. А іншим разом…
— Не будемо відхилятися. Зупинімось на цьому. Входить Боббі. Ви чуєте голоси, що лунають зі сходів.
— Низькі голоси… Чоловічі голоси…
— Ви могли б їх упізнати?
— Я чула якийсь сміх. Хтось про щось жартував.
— Боббі входить сам чи з кимось?
Її рот раптом широко розкрився.
— Я знаю, про що вони жартують. Вони насміхаються з мене!
— Справді?
— Так. Він не знав, що я слухаю. Інакше, гадаю, не казав би цього так голосно.
— Що він казав?
— Щось про те, що я постійно в тумані блукаю. А потім Жартун каже: «Слідкуй, щоб у неї не закінчувалися препарати».
— Жартун був із ним?
— Не пам’ятаю.
— Але це ви вперше згадали, що Жартун розмовляв із ним на сходах.
— Це дуже довгі сходи.
Клавдія надовго замовкла. Відтак я знову взяв її за руки й промовив:
— Заплющте очі й уявіть їх.
— Мені не видно було їх зі спальні. Я лише чула, як вони розмовляють… Вони завжди глузували з мене.
— Через ліки, які ви вживали?
— Через усе. Просто через мене. Взагалі.
Ще одна довга пауза. Однак я вичекав її, даючи напрузі, що зростала в Клавдії, заповнити порожнечу. Потім жінка з цікавістю подивилась на мене.
— Яке запитання?
— Боббі. Коли він заходить, що він вам каже?
Вона не відповіла.
— Ви були в ліжку? Одягнені чи роздягнені?
— Я прийшла додому у своєму робочому вбранні — чорних штанах… — вона кивнула. — Я була там недостатньо довго, щоб перевдягтися.
— То що сказав вам Боббі? Він сказав: «Сьогодні вночі»? Він не знав, що ви підслухали Ґері Льюїнґдона. Ви ніколи з ним цього не обговорювали.
Клавдія похитала головою.
— М-м!
— То як, заради бога, хтось змусив вас піти в ту ніч із Бісексуалом Брейді?
— Боббі міг змусити мене зробити що завгодно!
— Так, але я питаю — яким чином?
— Словами. Просто звелівши мені піти.
— Гаразд. Хто звелів вам піти? Хто вам це сказав?
Жінка зсутулила плечі, немов готуючись висадити двері.
— Коли я була в спальні, він гукнув мене на ім’я, щойно увійшов до вітальні. Сказав: «Лавді, ти вдома?» Коли я відповіла: «Так», він сказав: «Ходи сюди, ми хочемо поговорити з тобою». Сказав, що я маю поїхати до будинку Маккена, тому що в Мікі була не одна схованка, і Боббі здавалося неможливим, що Льюїнґдони знайшли кожну ничку й загарбали всі до копійки гроші.
Я не повірив Клавдії. Відпустив її руки, встав і почав ходити туди-сюди, не намагаючись приховати роздратування.
Вона мигцем глянула на мене, засмучена ефектом, який справили на мене її слова.
— Дене, ви знали, що Мікі мав більше грошей, ніж повідомляла преса?
— Знаю.
— Звідки ви знаєте? — спитала вона.
— Знаю.
— Тому що Мері Слатцер рахувала в ту ніч гроші й розповіла вам про це?
— Так.
Я сердився, бо відчував, що замість розповіді власних спогадів вона почала говорити те, що, на її думку, я хотів почути. Знову змішувала вигадки з правдою. Як би прикро мені не було, я мусив натиснути. Тож звинувачувально вказав на неї пальцем:
— Отже, ви стверджуєте, що в ту мить Боббі наказав вам поїхати до будинку Маккена. І ви не спитали, навіщо? І чому він згадав Льюїнґдонів, якщо не знав, що ви підслуховували? Він же не знав, що вам відомо про вбивство.
— Часом я просто робила те, що казав мені Боббі, без питань. Він дуже засмучувався, коли я його розпитувала. Він мав чималу владу наді мною…
— Я питав…
— …та не безмежну владу. Я все ж мала особисту свободу. Але він неабияк контролював мене.
— Я питав: навіщо він вас послав? Він знав, що ви на ліках. Відчував, що ви ненадійні та нестабільні…
— Я завжди казала, що це не має жодного сенсу.
— То як він змусив вас поїхати?
— Ніхто інший не погодився. Брейді не хотів туди їхати сам.
— Звідки ви знали?
— Власне, тепер я пригадую: Боббі хотів, щоб я взяла зброю, перш ніж піду з будинку. Хотів, щоб у кожного з нас був пістолет, але я відмовлялась носити вогнепальну зброю. Не мала наміру її застосовувати, то нащо ж носити? Знаєте, Боббі спав із пістолетом. Він спав з боку, найближчого до дверей, а я з іншого — щоб якщо хтось увійде й доведеться стріляти, я не була на шляху.
— Кого він боявся?
— О, він мав так багато ворогів! Був винен людям гроші за наркотики. Навіть улітку, коли було спекотно, він носив кілька шарів одягу,
