Відверто про Клавдію - Деніел Кіз

Клавдія роззирнулася навколо й довірливо прошепотіла:

— Тут і зараз присутні духи, Дене. Я їх бачу. І чую. Деякі з них навіть допомагають мені знаходити для вас відповіді.

Того дня я вкотре пішов від неї розчарованим і не впевненим, чи варто продовжувати наші розмови. Однак ще дужче мене турбувало, як це вплине на нас обох, якщо я зупинюся.

Пізно ввечері вона зателефонувала мені додому, розбудивши своїм дзвінком, і сказала ні про що не хвилюватися — вона розмовляла телефоном зі своєю духовною порадницею, і та запевнила Клавдію, що все завершиться якнайкраще.

— Мені здалося, що ви сьогодні засмутилися, — сказала вона, — і гадала, що ця звістка допоможе вам краще заснути.

2

— Клавдіє, я ходжу колами, — сказав я їй наступного четверга. — Уже не знаю, у що вірити.

Вона торкнулася мого плеча й зазирнула в очі.

— Мені шкода, Дене. Я вже довіряю вам більше, але ще не повністю.

— Скільки часу на це піде? Нам хоч колись вдасться розгадати цю загадку?

— Духи кажуть мені, що ви розв’яжете всі проблеми.

Вона відкинулася в кріслі-гойдалці й усміхнулася ніжною усмішкою. Сьогодні лампа була розташована так, що світло від неї наче німбом оточувало волосся Клавдії. Гадаю, це й вивело мене з рівноваги — бачити, як вона вдає з себе янгола. Я усвідомлював, що гнів скипає в мені, і не міг контролювати свої слова.

— Я скажу вам, що турбує мене, Клавдіє. Усе своє життя ви віддавалися на милість садистів, шахраїв, злочинців, які прагнули маніпулювати вами, знущатися з вас, знищити вас. Мене ви відшукали самі… щоб робити те, що хочете ви. Ви довіряєте їм, але не мені. Можете пояснити, чому?

Жінка стенула плечима.

— Я просто слухаюся настанов своєї духовної порадниці. Телефоную їй, і ми подовгу розмовляємо. Вона дає мені поради.

— І що вона радить?

— Бути обережною в тому, що я вам кажу.

Я встав і почав походжати туди-сюди.

— Не знаю, що мені робити, Клавдіє. Я був терплячим, наскільки це можливо. Намагався ставитись до всього з розумінням. Але, гадаю, я повернуся до написання художніх творів. Мабуть, зарахую собі ці два роки як хороший досвід, припиню цю невдячну справу й поїду геть.

— Ви не повинні цього робити, Дене. Усе вийде.

— Як казав Ретт, «Якщо відверто, моя люба, то мені начхати»[14].

Вона зайшлася глибоким дівочим сміхом, вказуючи на мене пальцем.

— Кларк Ґейбл у «Віднесених вітром»… так?

Її дитяча безпосередність зворушила мене.

— Так, Клавдіє.

— Я бачила це двічі по телевізору.

Я повірив їй. Уявив, як вона сидить сама в ліжку, застромивши ніж у петлю кухонних дверей, і дивиться старе кіно. Гнів полишив мене.

Я зітхнув.

— Чого ви від мене хочете, Клавдіє?

Її брови піднялися.

— Хочу, щоб ви продовжували працювати над цим, звісно. Нам призначено зробити це. Дещо я про вас дізналася, Дене: ви не здастеся. Ви все розкопаєте… але буде нелегко. Проблема в тому, що я не пам’ятаю більшості того, що сталося. А коли не пам’ятаю, то заповнюю прогалини тим, що вважаю правдою, а потім уже й сама не згадаю, що правда, а що ні.

— Це те, що психологи називають конфабуляцією.

— Психологи для всього мають назви, — вона зневажливо махнула рукою. — Але я можу розповісти вам лише те, що пам’ятаю — чи думаю, що пам’ятаю. І саме вам належить розібратися, що правда, а що ні.

— Прекрасно, — сказав я.

— Ви це можете, — запевнила Клавдія.

— Ви довіряєте мені це зробити?

— А це, — сказала вона, — вже інше питання.

Я довго сидів, обмірковуючи виклик.

Того тижня я не дізнався нічого нового, як і наступного, і ще наступного. Щоразу, як я намагався скерувати її спогади до будинку Маккена в ніч убивств, думки Клавдії наче вислизали. Потім одного задушливого вечора, після того як ми деякий час обговорювали загальні деталі, я згадав питання, що збирався поставити Клавдії, виходячи з інформації, яку отримав із документів Девіда Лонґа, її адвоката в цивільному позові, — посилання на інтерв’ю, яке дала Клавдія телерепортеру на ім’я Дейв Леймен.

— Хочу тут із вами дещо перевірити.

Вона нахилилася вперед у своєму кріслі-гойдалці з серйозним виразом обличчя, сплівши пальці. Я показав їй нотатку, зроблену почерком Лонґа: «Чи казала вона Дейву Леймену, що намагалася попередити Маккена через його дівчину Крістін Гердман?»

Клавдія підняла на мене очі з виразом раптового прозріння.

— Так! Я намагалась його попередити.

— Як?

— Телефонувала до клубу «Ельдорадо Мікі».

— І що сталося?

— Було зайнято. Я намагалася ще, але знову було зайнято.

Я відкинувся на спинку канапи та втупив у Клавдію погляд. Вона була схожа на схвильовану маленьку дівчинку, якій щойно зробили подарунок.

— Я згадала… згадала…

Я дуже повільно спитав:

— Що саме ви згадали?

— Як телефонувала попередити Кріссі, що Мікі в небезпеці.

При всій своїй прозорливості вона явно не розуміла значущості того, що казала. Я затамував подих і чекав, доки моє хвилювання вляжеться.

— Це може означати лише одне, Клавдіє.

Її очі розширилися.

— Що саме?

— Що ви заздалегідь знали, що Мікі Маккена збираються вбити.

Вона сиділа дуже тихо, дивлячись просто мені в очі.

— І це начисто руйнує вашу версію, нібито ви почули про це потім, підслухавши, як Ґері описує вбивства в розмові з Боббі.

Клавдія була схожою на оленицю, яка потрапила у світло фар автівки, що летить просто на неї, — налякана, проте неспроможна втекти.

— І це також пояснило б, як вам вдалося передвістити його вбивство Свинарю і Джинджер за сніданком. Не на ранок його вбивства. А, мабуть, за кілька днів до того, як він був убитий. Тому що ви заздалегідь знали, що Мікі вб’ють.

У неї миттєво відібрало подих. Вона з тремтінням кивнула.

— Звідки ви знали? — спитав я.

— Знала.

— Як?

— Звідтоді, як удруге бачила Ґері Льюїнґдона… Ні… — вона піднесла руку. — Стривайте! Не бачила його. Другого разу я його не бачила. Я чула, як він говорив до Боббі.

— Коли це було?

— Не пам’ятаю.

— До чи після того, як він заночував під час снігової бурі?

— Після.

— До чи після вбивств?

— До.

— Серед тижня чи на вихідних?

— Це завжди траплялося на вихідних, — сказала Клавдія, — бо впродовж тижня Чак і Ґері працювали.

Її звичка називати Таддеуса «Чаком» на деякий час спантеличила мене — я припустив, що вона знала його особисто. Але вона не знала. Потім я розцінив це так, що вона чула, як Ґері кличе брата Чаком. Але з усіх прочитаних мною свідчень було зрозуміло, що Ґері й Ділейн називали Таддеуса лише «Чарльзом». Тож те, що Клавдія називала його Чаком, було лише черговим позерством і брехнею. Черговим розчаруванням, із яким доводилося мовчки миритись.

Я дістав свій усіяний нотатками календар за 1978 рік.

— «Хуртовина-вбивця» сталася в останній тиждень січня. Потрійне вбивство — на другому тижні лютого. Відтак залишається тільки один тиждень.

Вона вказала на дату 4 лютого, на