Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Прокинувся він рано, але табір вже не спав, і сонце, наче заспане, ще й холодне, тільки-но вилазило з-під обрію. Далеко круг табору стояли козацькі пікети, що стерегли табір від ворога. Ті, що стояли зі сходу, були темні і, як чорні тіні, вирізувалися на червоному тлі неба, а на заході – і коні, і люди, наче осяяні полум’ям далекої пожежі, були червоні, і зброя їхня горіла і виблискувала червоними вогниками.
Дим від багаттів легенькими хмарками піднімався вгору, коні іржали в таборі, а здалека зі степу їм відгукалися татарські табуни, що запорожці захопили під час наскоку. Приємно пахло димком і стравою.
Дорош, щулячись від ранкового холоду, підвівся і глянув круг себе. Раптом рот йому роззявився від здивування, і він заблимав очима, не вірячи сам собі: в таборі не було жодного козака, скрізь були турки й татари.
Він протер очі, думаючи, що це сон, але сумніву не було: круг нього не було жодного козацького жупана або шапки, а тільки чалми та татарські халати! Недалеко від нього стояв високий чоловік, мабуть, мурза, у пишному зеленому вбранні. Дорош бачив тільки спину мурзи, широку й дужу, засмаглу шию і білу чалму. Перед мурзою стояв невеличкий на зріст татарин, руки йому були зв’язані назад, він був блідий, замучений, і видно було, що ледве стоїть на ногах від слабости. Мурза кидав короткі питання, а татарин відповідав йому тоненьким голоском, і щось безнадійне і жалке було і в обличчі, і в голосі, і в усій постаті цього чоловіка.
Дорош не розумів татарської мови і розмова їхня скидалася йому за якесь белькотіння.
– Гал… гал… гал… – гудів дужий мурза.
– Гал… гал… гал… гал… – тоненько відповідав йому зв’язаний чоловік.
Дорош прислухався; щось знайоме почулося в голосі мурзи.
«Хай мене знову візьмуть на аркан татари, – подумав хлопець, слухаючи розмову, – коли я раніше не чув голосу цього мурзи!»
Коло мурзи й зв’язаного чоловіка стояло ще кілька татар та турок. Дорош став придивлятися до них і раптом залився веселим сміхом: коло мурзи в турецьких та татарських вбраннях стояли Панас, Ґуля, холоп та ще кілька козаків з Незамайківського куреня. Мурза обернувся. На Дороша з-під білої чалми глянуло здивоване обличчя Павла Глека.
– Ти чого розкотився? – запитав його Глек.
– Ха… ха…ха! – заливався Дорош, – Павло Глек – мурза!
Курінний крутонув вуса.
– Гм… А чим не мурза?
Дійсно – Глек був мурза хоч куди! Тепер Дорош зрозумів, у чому діло. Всі запорожці поскидали своє дрантя й убралися в турецьке й татарське вбрання. Панас був у якомусь блакитному халаті і зеленій чалмі; він трохи заріс чорною бородою і дарма, що степове й кримське сонце поклало на обличчя йому темну смагу – виглядав справжнім красунем. Холоп був у якійсь червоній фесці, що він зняв з ханського євнуха. Дивно було бачити веснянкувате руське обличчя холопове під цією червоною фескою з чорною китицею. Ґуля обідрав бахчисарайського муедзина й вбрався й його смугастий халат.
– А це ж хто такий? – показав Дорош на зв’язаного татарина,
– Це – язик! – відповів Глек. – Той самий, що видав нам, куди з ордою пішов хан кримський. Проситься, щоб його гнали окремо від інших бранців: боїться, що його уночі задушить будь-який татарин або потурнак.
– Потурнак? Хіба вони не наші? Хіба вони не раді, що йдуть з Криму?
– Там такі раді, що аж нікуди… – обізвався Ґуля, – особливо молоді, що тут виросли: як вовки на нас дивляться.
Таке ставлення потурнаків до своїх визволителів дуже здивувало хлопця. Він нашвидку поснідав, одрізав кусень м’яса від барана, що засмажили козаки над багаттям, і пішов у той бік табору, де були визволені невільники й потурнаки. Проходячи повз намет, де був ханський гарем, він побачив великий натовп козацької молоді, що зібралася тут і розглядала ханських жінок. Серед натовпу був і Панас у блакитному халаті. Він стояв перед високою жінкою й умовляв її підняти чадру.
– Ану, підійми намітку! – казав він.
Жінка мовчала, ухопившись за чадру руками.
– Підійми намітку, а то я сам підійму! І чого пручається? Он ті жінки не дуже соромилися, показали козакам свої білі личка.
– Та вона не розуміє тебе!..
– Зрозуміє. Підіймай намітку, кажу тобі!
– А красуня, мабуть! – обізвався хтось з козаків. – Ач, оченята як виблискують!..
Панас простягнув руку до чадри. Жінка одскочила й одвернулася.
– Чого одвертаєшся? Знімай намітку!..
– Це, мабуть, найулюбленіша ханська жінка… – знову сказав той самий парубок, що казав про оченята. – Ач, черевичками крутонула. А черевички золотом шиті і носок закарлючений.
Панас підскочив до жінки і зірвав з неї чадру. На козаків глянуло старе, як суха печериця, жіноче обличчя. Це було так несподівано, що козаки з півхвилини стояли роззявивши рота й мовчали. Раптом жінка підскочила до Панаса і заверещала чистою українською мовою:
– Що це ти наробив, матері твоїй ковінька! Га? Заважала тобі ця намітка, чи що? Та в тебе ще материне молоко на губах не обсохло, а ти знущаєшся зі старої жінки. Та я тобі, скурвий сину, всю чуприну твою шолудиву вискубу… Та я тобі, ледащо, й очі повидираю, щоб ти подавився на тім світі своєю соломахою, комишник нещасний!..
Панас почухав потилицю.
– От тобі й маєш, печериця забалакала!
– Печериця!.. – аж підскочила жінка. – Сам ти мухомор трухлявий, паскудо проклята. І батько твій – харцизяка, і мати твоя – сука, і сам ти – порося коростяве… щоб тобі зозулі не довелося почути…
Натовп реготав. Дорош пішов геть відсіля, і довго ще доносилися до нього лайка зневаженої жінки і дужий регіт запорожців.
Далі були полонені, зв’язані арканами, що сиділи на землі і з ненавистю поглядали на своїх ворогів. Всі обідрані, майже голі. Бранців було кілька тисяч. Але Дороша не дуже цікавили бранці. Він пішов подивитися на визволених з неволі християн та потурнаків. Цих теж було багато, не менш як тисяч шість-сім. Тут були усякі люди: і старі, і малі, і жінки, і дівчата. Багато жінок було у шальварах, і їх важко було відрізнити від татарок. Деякі жінки мали коло себе дітей, і по обличчях дітвори було видно, що це татарські й турецькі діти. Вони дико оглядались круг себе і балакали з матерями по-татарському. Ці жінки були смутні, невеселі, і ні радості, ні вдячності не було видно на їхніх обличчях,
