Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
У куренях з приїздом гостей було тіснувато. Спали покотом, майже один на одному. Те ж саме було і в Незамайківському курені. Повітря в курені було важке й кисле від кожухів, горілчаного перегару, онуч та чобіт. Добре хоч не курили люльок у курені, а то хоч тікай з хати та ночуй надворі, на морозі. А зима того року була люта. Товариство й гості розважалися тим, що вдень пиячили по шинках на Гасан-базарі, а на ніч п’яні поверталися до куренів і валилися на піл, отруюючи повітря горілчаним перегаром. Дорош ще не навчився пити горілку і йому було нудно й скучно від цієї гульні, тісноти й лайки, що не вгавала і в курені.
Якось Дорош прокинувся серед ночі. Йому приснилося, що він стоїть на ґанку своєї хати у Харкові. Він оглядається й не бачить нікого, але почуває, що тут коло нього є хтось, але того не видно, і хлопцеві страшно. Над хатою стоїть місяць, заливаючи своїм світлом і двір, і тополі, що тихо шелестять листям. І це холодне сяйво місячне здається Дорошеві страшним. Хлопець приглядається до високої тополі, що стоїть коло самої хвіртки у садок. Від тополі падає довга тінь і тягнеться через увесь двір. І тінь ця чорна, чорна… І раптом бачить Дорош, що під тополею хтось є… Там темно, але Дорош бачить баранячий кожух, шапку, а з-під шапки, як у кішки, горять зелені очі. Дорош тремтить від жаху: він знає, що це той вартовий татарин, що його задушив на Муравському шляху Глек, а він, Дорош, колов його стрілою. Тепер Дорош бачить вже і мертву усмішку на обличчі татарина. Татарин підіймає лука, дзвенить тятива, стріла летить просто в вічі хлопцеві.
Дорош прокинувся, мокрий від холодного поту. Він підвівся і зглянувся навкруги. Два каганці ледве блимали на довгих столах у курені; коло ікони в кутку горіла лямпадка і тінь від неї та ланцюжків, на яких вона висіла, наче довгоногий павук, розбіглася по стелі і переломилася на сволоках. Десь у кутку цвірчав цвіркун. Праворуч і ліворуч від хлопців спало чоловіка двісті козаків. Хтось мурмотав уві сні і плямкав губами; з майдану ледве чутно, крізь зачинені двері долітав якийсь неясний гомін, наче там гуло кубло джмелів. І раптом постріл з рушниці… Один… Другий… Тра-та-та!.. – загуркотіло на майдані… Перший схопився Глек. Він теж добре випив, але спав завжди чутливо.
– Що таке? – спитав він, бачачи, що й Дорош сидить і прислухається.
– Стріляють! – відповів хлопець.
Глек, як кішка, сплигнув з полу, підскочив до вікна, тихо одчинив кватирку й глянув на майдан. Дорош бачив, як він раптом одскочив од вікна і став терти очі кулаками.
– Що за нечиста сила! Яничари!
Він ще раз глянув у кватирку і раптом заревів, як дужий тур:
– До зброї, хлопці!
Потім кинувся до дверей і зачинив їх на засув.
– До зброї, товариші! – кричав він, хапаючи рушницю.
З полу схоплювалися сонні козаки, теж хапали зброю
Й кидалися до вікон. Дорош і сам не почув, як опинився коло кватирки. Він висунув голову і раптом, як і Глек, відкинувся назад: увесь січовий майдан був повний людьми у чудернацьких чалмах. Морозне повітря стрясалося й курилося від пострілів. Люди на майдані стояли так тісно й густо і було їх так багато, що, мабуть, вони не могли повернутися, узятися за зброю й оборонятись. Навіть перед самим вікном, де стояв Дорош, стирчала чиясь голова в турецькій чалмі. Дорош, як зачарований, не міг відвести очей від цього видовища.
– Ану, одступись, хлопче! – сказав хтось і торкнув за плече До-роша.
Коло його з рушницею стояв Ґуля. Він висунув рушницю і випалив просто в чалму. З усіх вікон Незамайківського куреня загули постріли з рушниць. А на майдані, давлячи один одного, товкся натовп яничар.
– Алла! Алла! – жалібно кричали вони.
– Заалалакали! – засміявся Ґуля. – Кричи, кричи! Допоможе тепер тобі твій Алла!
Курінь був повний мушкетним димом, що роз’їдав очі, каганці ледве блимали, майже нічого не було видно. На столах одна коло одної лежали рушниці, порохівниці, кулі. Одна половина запорожців стріляла з вікон, друга, як і тоді в степу, коли орда облягала табір Сірків, набивала рушниці й подавала їх стрільцям. Рев, регіт, жарти не вгавали в курені, бо багато ще хмелю залишилося в козацьких головах, та й сама бійка наче п’янила, це почував і Дорош. А з майдану доносилися крики дикого жаху яничар, яких били вже з усіх куренів запорожці.
Чи довго тривала ця бійка – Дорош не пам’ятав. Він, як і інші козаки, набивав рушниці і подавав їх стрільцям. Крики на майдані тихшали. Потроху тихшали й постріли з рушниць, і раптом майданом, покриваючи стогін ранених і рідкі вже крики «Алла!», пронісся чийсь майже нелюдської сили голос:
– Шаблями їх! Рубай бусурменів!
– На майдан, товариші! Шаблями їх! – заревів Глек, заскакуючи до дверей і відсовуючи засув.
Не подивившись навіть, чи йде хто за ним, чи ні, вибіг на майдан. З ревом та гиком кинулися за ним козаки. Дорош теж вибіг з шаблею на майдан, його теж захопила бійка.
Було холодно і безвітро. Повітря було повне чимсь гострим і терпким, що від нього роздувалися ніздрі й хотілося кричати, рубати шаблею і топтати когось ногами. Дорош знав вже, що це був запах крови. І майдан, що вчора ще був білий від снігу і блищав і горів сріблястими кришталями під соняшним сяйвом, тепер був у великих темних плямах. Досить великий натовп яничар, спотикаючись об трупи, падаючи й знову підводячись, гасав з одного кутка майдану в інший, забігав за курені, ховався за церквою, а за ним, як зграя вовків, ганяли запорожці, рубали їх, били з пістолей і списами.
Мерзенний і страшний вигляд мала Січ, коли зійшло сонце. Гори порубаних шаблями й побитих кулями трупів лежали серед майдану, поза куренями, під дзвіницею, коло церкви. Особливо багато було трупів коло пролазів, що ними запорожці носили воду з річки. Цими пролазами й забралися поодинці у Січ яничари.
