Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
– Хек! Хек! – залунало щось і спереду, і ззаду, і праворуч, і ліворуч.
Коні іржали, хропли, налазили один на одного. Круг нього все кричало й лаялося то на зрозумілій, то на якійсь чужій мові. Раптом перед ним зовсім близько замаячіла кінська голова, бараняча шапка, вилицювате обличчя й косі очі татарина. Це було одну мить, але Дорош встиг помітити і скривавлений від впертої злості рот татарина, і білі вищерені зуби, і ліве вухо його, що вибилося з-під шапки, а на вусі сергу. Серга була срібна і теліпалася, коли татарин хитав головою.
– Бережись, хлопче! – почув Дорош голос свого курінного.
Щось задзвеніло коло самого Дорошевого вуха, наче дві шаблі схрестилися у повітрі; і раптом він почув, що валиться і йому темніє в очах.
«Що таке зі мною?» – промайнула і пропала, як блискавка, думка в Дорошевій голові.
Він розплющив очі. В голові почувався якийсь тупий біль, все крутилося круг нього, наче він тільки-но грав у «дрібушечки». Але згодом це пройшло. Над головою було високе блакитне небо, пливли білі хмарки і ширяв шуліка. Раптом до шуліки підлетіло три ворони. Вони почали нападати на шуліку, а він – великий проти них, як дуб проти душогубки3, – ухилявся од бою, перевертався у повітрі і нарешті якось боком пірнув попід гайворонням і зник з поля зору Дорошевого. Гайвороння закрякало і теж зникло у чистій блакиті неба.
Хлопець підвівся. Знову все закрутилося і попливло перед очима, у вухах задзвеніло, наче хто бив у клепала, але він переміг себе і сів.
Недалеко від нього жеврів огонь багаття, над багаттям висів великий казан. Дорош потягнув носом: варився куліш із бараниною. Коло казана сидів кашовар на ім’я Безвухий. Його зразу впізнав Дорош по безвухій голові. Давно, років п’ятнадцять тому, він утік з турецької неволі з Озову. Татари спіймали його коло Савур-могили і пригнали назад до Озову, а озівський беглербеґ звелів одрубати йому вуха. Другого року він знову втік і на цей раз щасливо доплентався до Слобожанщини, а відтіля прийшов на Січ. Далі було ще кілька козаків із стравою. В десяти кроках від Дороша лежало в ряд десятків з п’ять козаків. Всі вони з головою були вкриті жупанами, всі лежали на спині, і по тому, як відстовбурчувались жупани, можна було догадатися, що на грудях у них згорнуті руки. Ця картина знайома вже була Дорошеві: він знав, що це лежать трупи.
Далі Дорош побачив досить високі окопи, а на окопах постаті вартових. Тоді він зрозумів, що знаходиться у Сірковому новому таборі.
Кашовар повернув свою безвуху голову.
– Що, ожив? – спитав він. – А Глек думав вже, що ти й дуба даси. Добре тебе почастував татарин.
– А де козаки? Глек?
– Пішли добивати орду… і кошовий з ними. Не витримав таки старий. А осавул – молодець: встиг таки з військом, а то б була халепа, хоч ми й двічі вже одбили татарву.
Він помішав ополоником у казані.
– Добрий куліш буде. Не те що соломаха.
Дорош знову ліг.
– Що ти?
– Так… в голові крутиться.
– Нічого. Пройде. Мене хіба ж так лупцювала татарва, коли спіймала коло Савур-могили, а нічого – видужав. І ти видужаєш. Бачив я чимало усяких ран, а твоя нічого. Тільки ятритиметься довго.
Дорош помацав голову – на голові не було шапки, і вона була обв’язана якоюсь ганчіркою. На ганчірці було щось мокре й липке. Дорош подивився на руку: це була кров. «То я ранений?» – подумав хлопець.
Він почув раптом, що щось тепле потекло по лобі, небо і хмари попливли кудись убік, а земля закрутилася під ним, в очах потемніло, знову зашуміло й забило в клепала у вухах, і він знепритомнів.
Другого дня Дорош вже підвівся і ходив по таборі. Голова хоч і крутилася йому, але вже не дуже.
XXI. ЧОРНА ДОЛИНА
Степ. – Відпочинок. – Панас і Кальян. – Балачки серед потурнаків. – Сірко відпускає потурнаків до Криму. – Загін потурнаків. – Дівчинка в татарському халатику. – На бідарці
Військо з визволеними з неволі, ясирем і іншою здобиччю перейшло через Сиваш і знову перед очима подорожніх розкинувся степ. Увесь час був дужий північно-східній вітер, і сухий пожовклий степ шумів і хвилювався, наче він сердився й тікав від когось; а того, хто гнався за ним, не було видно, і трава прихилялась до самої землі і шепотіла свої сумні й журні розмови. Шуліки й ракші пролітали понад військом, сідали на кам’яних бабах, що стояли на могилах, або на кінських черепах та кістяках, що лежали то тут, то там на шляху, і чекали, поки військо підійде до них. Потім знову знімалися й летіли уперед і знову сідали, наче намагаючись зрозуміти, що саме бачать вони перед себе. Нарешті їм набридло це й вони, змахнувши крилами, плавно й низько неслися понад степом і зникали на синьому тлі обрію.
Ластівки літали понад самою травою коло кінських ніг перших лав їздців, і добре було дивитися на їхній швидкий легкий літ.
Табуни диких коней іржали, відгукуючись відкілясь здалека на іржання військових коней. Зайці вискакували майже з-під коней і тікали, ниряючи в траву.
– Атю! Атю! Гата! – кричали козаки, наче вони гналися за зайцями з хортами.
На заході збиралися темні сині хмари і в них ламалися сліпучі блискавки. Військо й ясир розтягнулися так, що коли Дорош од’їж-джав набік і дивився, він майже не бачив хвоста походу. А з боків йшли незлічені отари, що запорожці одбили у татар.
Козакам добре було їхати верхи, але бранцям-татарам з арканами на шиях та визволеним з неволі не дуже добре
