Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
– Рушай, хлопці! – почув він голос курінного отамана.
Дорош торкнув коня стременами і вкупі з іншими козаками з’їхав з кручі на берег. Сірко добре вивчив татарську степову науку: він ішов уночі, а вдень військо ховалося по балках, не розпалюючи багаття. Коли ж розвідники потрапляли на татар, то ловили їх і катували, поки ті не признавалися, чи немає де татарського війська в степу, а потім убивали, бо ніколи було панькатися з бранцями.
Це було зовсім не те, про що мріяв Дорош. Нудно було цілий день лежати в траві, коли невблаганно пече сонце і ніде сховатися, а степ навкруги сухий і пожовклий; а коли приходила ніч – їхати в темряві, коли нічого не видно, крім сусід-козаків.
Коли військо підійшло до Сиваша, Дорош подумав, що це море, але воно не було таке синє, як він уявляв його собі.
– Це – море? – спитав він Глека.
– Море.
– Чорне?
Глек усміхнувся.
– Ну, де там Чорне… Гниле море – Сиваш…
– Як же ми перепливемо його? Адже у нас нема чайок?
– Це таке море, що його й пішки перейти можна.
Серед війська було кілька козаків, що втекли з татарської неволі цим Гнилим морем і через це добре знали броди. Дорошеві чудно було бачити, як коні один по одному увіходили у воду і по живіт брели у воді, а навкруги, під дужим північно-східнім вітром, гуляли хвилі, наче в справжнім морі.
Перейшовши Гниле море, Сірко став кошем недалеко від Сиваша, розбив військо на дві частини – меншу залишив у коші, а більшу – кинув у глиб Криму.
Дорош, що пішов у похід з більшою частиною війська, думав, що ледве він опиниться у Криму, як побачить гори й татарські міста з мечетями й мінаретами, і був дуже здивований, коли навкруги побачив такий самий степ, яким військо прийшло й до Гнилого моря. На дорозі траплялися тільки вбогі татарські кочовища, які майже не чинили опору запорозькому військові. Козаки вибивали дощенту всіх, хто намагався захищатися, а решту в’язали й гнали під охороною до Сіркового коша.
– Слухай, Павле! – сказав Дорош Глекові. – Що ми робимо?
– А що таке?
– Ми ж робимо те саме, що й бусурмени.
– Таке скаже… Бусурмени женуть у неволю християн і продають їх, як худобу.
– А ми? Ми хіба не беремо ясир? Адже ж ми їх женемо до нас? Це ж для них – неволя?
Глек не здавався.
– Ми в цей похід звільнимо від неволі багато наших… християн…
– Добре! А нащо ми беремо ясир? Теж продамо?
Глек почухав потилицю.
– Чорти його батька знають, як це воно виходить. А що з ними робити? З жінками татарським та дівчатами? Побити всіх – якось не теє. Не хочеться. Залишити тут – знову татарчат наплодять на нашу голову.
Нерозв’язане залишилося це питання для дужого курінного і малого хлопця Дороша. Військо швидко пройшло степову частину Криму і йшло, руйнуючи все, просто на Бахчисарай, щоб несподівано захопити самого хана. І це мало не вдалося запорожцям. Але татари встигли таки повідомити хана, і він утік у гори, залишивши в Бахчисараї частину свого гарему.
Цей город з пласкими покрівлями на будівлях, з густими садами, з темно-зеленими кипарисами, що, наче сторожа, стояли коло ханського палацу, дуже вразив Дороша. Синє небо, таке синє, якого ще він ніколи не бачив, аромат троянд, фонтани у саду ханськім – залишили невитравний слід в душі хлопця. Він був у якомусь тумані.
Але козаки не звертали уваги ні на небо, ні на кипариси, ні на фонтани і руйнували все, що попадалося під руки. Троянди вони витоптали кіньми, а в басейнах, що були коло фонтанів і де купалися ханські жінки, потопили всіх євнухів, які не встигли втекти з палацу.
Нарівні з багатством хана й татарського панства Дорошеві, та й іншим козакам, впала в очі надзвичайна бідність простого люду, і дивно було запорожцям, що татарва, яка часто робила напади і на Україну, і на Польщу, і на Московщину, і виводила багато невільників, вивозила багату здобич, від цього не багатіла: багатіли тільки хан, невеличка купка беїв, мурзи та крамарі.
Днів зо п’ять, як буря, носилися козацькі загони по татарській землі, руйнуючи городи й оселі і залишаючи після себе гори трупів і руїни, дим і полум’я пожеж, сіючи ненависть, жагу помсти і жах перед шайтаном Сірком. Коли загін, у якому був Дорош, руйнував Козлов2, хлопець уперше побачив море, що котило хвилі на берег, шурхотіло камінням круглим та гладким, наче його хто навмисне виточив. Позаду Дороша курився зруйнований вже Козлов, а спереду синя маса моря, така синя, що не вірилося очам, тікала кудись у далечінь, угору і сходилась із небом. На синьому тлі моря біліли вітрила турецьких фелюг, що встигли втекти від козаків, а над морем, кигикаючи, літали білі чайки. Дорошеві здалося, що він ніколи ще не дихав таким лагідним м’яким повітрям, як тепер. Був південь, сонце стояло майже над головою, а тут, коло моря, було зовсім не жарко й не душно. Дорош зліз з коня і набрав повні пригорщі води. Вода була зовсім не синя, а біла. Кінь Дорошів зайшов по коліна в море, нахилив голову, покуштував трохи і не став пити.
Загін, де був Дорош, з’єднався з військом, що руйнувало Бахчисарай, і пішов до Сірка, що ввесь час стояв кошем недалеко від броду через Гниле море. Та й пора було. Через «язика» запорожці дізналися, що хан кримський встиг вже скликати орди і пішов просто до Сиваша, щоб перехопити козаків коло Гнилого моря. Становище війська було не дуже добре: попереду був хан з ордою, а навкруги сотні тисяч зневажених, розлютованих ворогів. До того ж військо було обтяжене здобиччю, де був і ханський гарем та кілька тисяч визволених з неволі християн, бранців і так званих потурнаків, що хоч і були колись християнами, але вже потурчилися, побусурменилися тут, у Криму. Багато було і жінок, і дітей. Важко було б, якби наскочила орда, одбиватися од татар.
Цілу ніч отамання та січові діди радилися про те, що робити, а
