Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Дорошеві теж довелося взяти участь в цій мерзенній роботі. Спочатку йому було страшно й гидко, а потім він звик і вже спокійно й без усякої огиди кидав на вози яничарські голови, руки й ноги, наче були це не частини людського тіла, а дрова.

– Ач, скільки набито цього добра! – сказав Глек, що порядкував козаками Незамайківського куреня. – А все це – нашої крови люди!

– Як це? – здивовано запитав Дорош.

– А так! – відповів Глек. – Татарва забирає в полон отаких хлопців, як ти, а то ще й менших, продає їх туркам, а турки роблять з них бусурменів і перевертають на лютих ворогів наших, яничар. Ось як!

Дорош подивився на голову бородатого яничара, що в ту хвилину була у нього в руках. Яничар був ще молода людина, з русявою бородою, одно око заплющене, а друге скляним поглядом дивилося на хлопця. І око це було сіре, як і у нього – Дороша, і волосся було біляве, як у нього або в холопа. Яничар навіть трохи скидався на холопа. Дорош довго дивився в його мертве обличчя.

– Невже це наші люди? – сказав він.

– Це правда! – відгукнувся Ґуля, що був колись у турецькій неволі. – Коли ми з каторгою стояли в Стамбулі, до нас багато приходило цих яничар, подивитися на нас. І ніхто з нас, невільників, не глузував так, як вони. А турки реготали й казали: це – ваше плем’я.

– Отак і ти, Дороше, – додав Глек, – коли б не визволився з неволі на Муравському шляху, попавши до турків, потурчився б, побусурменився і зробили б з тебе турки лютого яничара!

Дорош мовчав. Ця можливість так вразила хлопця, що він не знайшов навіть, що й відповісти Глекові.

– Або зроблено б з тебе халаштана! – засміявся Ґуля. – Сидів би ти у гаремі та доглядав турецьких бабів.

Запорожці зареготали.

– Бачив я їх чимало, цих халаштанів, у Кафі, – провадив далі Ґуля, – пика гладка, вусів і бороди – чортма, не росте. А сам здоровий, як кнур. А голос тоненький, як у баби.

– Чого ж у нього голос баб’ячий?

– Кат його знає чого, а тільки голос тоненький. Співають ці ха-лаштани іноді добре. У нас на каторзі був один чоловічок, італієць родом, трохи навчився балакати по-нашому. То він казав, що й у них з малих хлопців роблять халаштанів.

– Хіба ж у католиків є гареми? – здивувався Глек. – Це вже твій італієць бреше!

– То ж то й воно, що не бреше. Роблять халаштанів. Каже, що по голярнях на вивісках так і написано: тут, мовляв, роблять халаштанів з хлопців, що мають добрий голос.

– А нащо їм ці халаштани?

– А щоб усе життя хлопчачим голосом співали по костьолах.

– Де ж вони беруть цих хлопців, з турецьких невільників, чи що? – зацікавився Глек.

– Якби то з невільників, а то свої ж батьки приводять хлопців. Церква купує їх, а по голярнях, там є такі митці, роблять з них хала-штанів.

– Халаштанів? Для церкви? Ото сучі діти…

– А найбільш кохається у халаштанах Папа Римський; любить, як співають халаштани…

Глек гидко вилаявся.

– Я б з цього папи самого халаштана зробив!

– Сірко йде! Кошовий! – гукнув хтось, побачивши на майдані постать старого отамана.

– Ану, берись, хлопці… А то ми за цими халаштанами про яничар забули.

Дорош та й усі козаки були дуже раді, коли нарешті пішов сніг і позасипав криваві плями на січовому майдані. Після цього піп справив урочисту службу Божу, потім була рада, і на раді знову було обрано на кошового старого Івана Сірка.

ХХ. КРИМСЬКИЙ ПОХІД

На перевозі через Дніпро. – Гниле море. – Крим. – Мурза! Гарем ханський. – Красуня. – Визволені невільники. – Старий знайомий. – Похід у татарських кожухах. – Бій коло Сіркового кошу

Через що саме запорожці вважали напад яничар на Січ за зрадницький – незрозуміло було Дорошеві. Він бачив, що козаки й у цьому і попередньому році ходили на татар, то на кримських, то на буджацьких; то човнами, то суходолом, і свої походи й виступи з Січі намагалися робити так, щоб цього не знали татари. Він чув балачки козаків про те, як вони несподівано наскакували на татарські улуси й міста, як вирізували мешканців, і в цьому ніхто з козаків не бачив нічого зрадницького, а коли яничари зробили напад на Січ, а козацький бекет, замість того, щоб доглядати за ворогами й вартувати, напився, не помітив наступу орди і тим ледве не загубив Січі, козаки розлютувалися так, що згодні були вирізати увесь Крим.

Наприкінці липня Сірко, щоб помститися над ворогами, з двадцятьма тисячами запорожців виступив з Січі. Небагато залишилося козаків у фортеці. Усі джури й підлітки, а з ними й Дорош, пішли у похід.

Ніколи не забував Дорош того часу, коли військо поромами перевозилося через Дніпро. Спочатку перевезли кілька загонів. Вони розсипалися татарським берегом Дніпра на кілька кілометрів, щоб захопити, коли попадуться, усіх чабанів та розвідників татарських, і стали на сторожі, щоб ніхто не побачив перевозу Сіркового війська і не повідомив про це кримського хана. Один по одному одбували пороми од правого берега, повні кіньми й людьми, і поверталися порожні, висадивши козаків з кіньми на той берег.

Дніпро велично котив свої води, хвилі лизали сірі скелі, а береги – і правий, і лівий – кишіли від обідраних запорожців, що, як старці, повдягалися в дране й замурзане вбрання. Деякі коні пручалися й не йшли на пором, і тоді козаки накидали коням жупани на голови і тримали їх так, поки пором не перевозив ватагу на той бік. Лайка, сміх, жарти не вгавали серед козаків. Всі почували себе так, наче йшли кудись погуляти, а не залити кров’ю татарські оселі або лягти головами на степах ворожого Криму.

Цей настрій передався й Дорошеві. Він почував себе легко й радісно. Чекаючи перевозу, хлопець сидів на коні і з високого берега дивився на повільні хвилі Дніпра, на синє небо, на степ, що на тому боці уходив кудись у димчасту фіялкову долину. Він якось мало думав про те, що робитимуть там, у Криму, всі ці озброєні люди, що палають бажанням помститися над ворогами. Він думав про те, як добре буде йти кіньми степами, як трава шурхотітиме під копитами,