Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Дорошеві впала в очі молодиця, що сиділа осторонь, схилившись і спершись рукою на торбу. Це була ще не стара жінка у турецькому вбранні.

– Здорові були, тітко! – привітався до неї Дорош. – А чого ви такі сумні?

Жінка підвела голову й подивилася на хлопця. Очі в неї були великі й сірі, і погляд її раптом нагадав хлопцеві очі його матері.

– Хіба ви не раді, що вас визволили з неволі?

– А що з того… – тихо відповіла жінка. – Яка радість що мене визволено з неволі? Діти мої – татарчата. Та й їх вже нема. Старший утік і пішов з ханом проти козаків, а молодші вбиті. Куди мені йти?

– А хіба вам не хочеться покинути Крим та піти на Вкраїну?

– Що мені на тій Україні? Мати й батька вбито ще тоді, як мене взяли у неволю, а чоловік, може, й живий, так хіба він прийме мене? Що я для нього? Невірна жінка, що побусурменилась та навела тут байстрят?

– Адже ж ви його жінка, як же він відмовиться від вас? Хіба ж ви винні, що вас взяли у неволю?

Жінка усміхнулася. І лагідна й скорботна була ця усмішка жіноча.

– Молодий ти ще, хлопче, і не розумієш нічого.

Сумно стало Дорошу, йому незрозуміло було, як жінка, через те, що породила татарчат, забула вже і рідний край, і чоловіка, і навіть не раділа від того, що стала вільною, і не хотіла йти на Вкраїну.

Вона нагадала йому його мати, і раптом хлопцеві стало сумно тут, у Криму і не хотілося йти і до Січі: коли б мав крила, полетів би до рідного міста, до суворого батька, до ласкавої матері, до рідної сестрички Галі.

Зовсім інший настрій панував серед визволених невільників. Вони, як і козаки, поскидали своє дране вбрання і повдягались у турецькі й татарські халати. Багаття весело палали серед їхнього табору: вони смажили татарських кіз та баранів і серед них тільки й балачок було, як вони підуть додому й покинуть нарешті ненависний Крим з його гаремами, важкою працею, неволею й горем. Вони жадібно розпитували запорожців про те, що діється тепер на Вкраїні, і чули, що гетьмани і правобережний, і лівобережний б’ються за булаву, як собаки за кістку, що на Вкраїні навіть на слободах позаводилися свої пани з козацької старшини, що пани ці позагарбали собі і ґрунти, і ставки, і млини, і все те, що добули селяни своєю кров’ю по повстаннях, і нарід знову опинився в ярмі. Але ці звістки не дуже впливали на людей, що тільки-но визволилися з неволі: аби добратися додому, а там видно буде, що воно й як.

Дорош тинявся поміж невільниками, прислухався до розмов і приглядався, чи не побачить кого з земляків з Слобожанщини.

– Ей, мальчік! Дорофєй! – крикнув чийсь знайомий голос.

Дорош обернувся. Позад його на землі коло багаття сидів чоловік з кучерявим волоссям, що, мабуть, давно не бачило ножиць, і довгою чорною бородою. Він, як і інші невільники, був вдягнутий у татарський халат і скидався зі своїм волоссям, що падало йому на плечі, на попа або дяка. Чоловік був худий, виснажений і дуже засмаглий: видно, над ним добре попрацювало кримське сонце. Сірі очі жартівливо усміхалися з-під рівних у ниточку брів. Щось знайоме було в обличчі цього чоловіка, але Дорош не міг зразу пригадати, де він бачив його, і голос такий знайомий, хоч і балакає він по-московському.

– Что? Аль нє узнал? Пріглядісь-ка получше! Нє узнайош? Прі-помні-ка, как на Муравском шляхе аркан зубами развязивал!

– Стрєшня?

– Он самий. Красівий стал? А ти вирос, совсєм молодєц.

Дорош не дуже долюбляв цього москаля і не міг забути, як він переслідував і хотів загубити Глека, але тепер зрадів так, наче батька рідного побачив.

– Як же ти сюди попав? Ти ж пішов на слободи, у Харків?

– Пошол, да нє дошол… На татарскій загон наткнулісь і потащіла нас татарва, как і тогда, в Крим на арканах. Тяпнул, я, брат, горя дорогою, думал, Богу душу отдам… Да, і тут, брат, нє мьод… Вон какой стал! – простягнув він свої худі чорні руки. – Думал, срєді бусурман і пропадать прідьотся. Да спасібо запорожцам – виручілі.

– Ще не зовсім визволили: кажуть, хан з ордою стареже нас коло Сиваша.

– Ето нічєго. У мєня, брат, вот что єсть! – показав Стрєшньов на рушницю, що лежала коло нього, – живим я в рукі нє дамся. А холоп что? Живой? Да ти садісь к костру, поговорім.

– Холоп живий, – відповів Дорош, – тут з нами у таборі.

– Что ж он, сєрчаєт на мєня, нєбось, за то, что я єго с Муравского шляха к воєводє хотєл тащіть?

– Не знаю. Про тебе не згадує. Він тепер наш – запорожець. У Незамайківському курені.

– А Глєк тут?

– Тут. Язика зараз допитує.

– Хотєлось би с нім повідаться. Вєріш лі, как побивал на татарском арканє, да посідєл тут в ямє, вєдь нас, брат, в ямє сирой дєржалі, пока нє продалі туркам, так словно другім чєловєком стал. Узнал, что такоє нєволя. Понімаю тєпєрь, почто холоп бєжал із боярской вотчіни. Вєріш лі, горло пєрєрєзал би всякому, ліш би із Криму, із нєволі уйті.

– А як прийдеш додому, знову пиячити будеш?

– Да ти думаєш, отчєго я піл? Скушно брат. Ти думаєш, я нє понімаю, что за чєловєк твой Глєк? Я, брат, понімаю: он правільний. Заступілся тогда на пасєкє за старіка Журавльова. А вот поді ж: обід-но стало, как ето он, казачішка какой-то, да боярскім дєтям морду набіл. Я на нєго і воєводє чєлобітную подавал, так набрєхал в нєй здорово. Со свєту в ту пору сжил би Павлушку твоєго.

– А тепер?

– Будя. Говорю – другім чєловєком стал.

– А Гвоздьов де? – згадав Дорош дужого москаля, що теж був з ними на Муравськім шляху.

– Пропал, должно. Слихал я, что попал на галєри, а оттуда, брат, живйом нє вибєрєтся. Да ти закусі. Вона какого барана зажарілі наши!

– Спасибі. Я вже снідав.

Раптом зсередини табору почулися звуки литаврів. Дорош підвівся.

– Куда ж ти? Посіді. Поговорім!

– Ніколи: у раду кличуть!

– Іш ти, казак какой! І бєз тєбя обойдутся!

– Ні, треба йти.

Дорош попрощався з москалем і пішов туди, відкіля чулися звуки литаврів та гомін натовпу. Козаки купками й поодинці поспішали до бунчука, де стояла вже військова старшина. Дорош пішов швидше.

Запорожці гомінливим