Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Дорош стояв осторонь і з жахом дивився на те, що робили перед його очима козаки. Запал бою пройшов вже у хлопця і йому незрозуміла й дика була ця спокійна розправа над беззбройним ворогом. Хотілося плакати, кричати, але не від запалу бійки, а від чогось іншого, важкого, що раптом прокинулося в незачерствілій ще душі хлопця.

– Гей, Дороше! – гукнув його Глек. – Кошовий виряджає ватагу й сам їде, щоб простежити, чи далеко пішла орда, а чи, може, де ховається поблизу. Ходім з нами!

Дорош зрадів: йому хотілося бути подалі від того, що він бачив тепер у фортеці.

Чимала ватага козаків виїхала з Січі і спустилася на лід річки. Усюди було видно густі сліди яничар, що на конях облягали Січ. Де-не-де валялися їхні трупи, а коло одного з пролазів – труп козака, що був на варті в той час, коли прийшли яничари. Його п’яного, мабуть, захопила орда в заставі, мордуванням примусила показати ходи до Січі й пролазів і тут, коло пролазу, порубала шаблями.

Лід на річці був міцний і твердий. Мабуть, важко було йти по льоду некованим татарським коням. Іноді траплявся на льоду ще живий кінь, що, посковзнувшись, упав і переломив собі ногу; іноді – живий ранений яничар, що щасливо вихопився з бійки, але вже тоді, як орда пішла геть від Січі. Тоді Сірко показував на нього будь-кому з молодих козаків і козак добивав його шаблею або з пістоля, хоч як і благав той, ставши навколішки і піднявши руки. Дорош боявся, що і йому доведеться отак добивати ранених, і він ховався у козачому гурті і намагався не попадатися на очі Сіркові. Але це не допомогло Дорошеві. Перед ватагою замаячіла якась постать. Коли козаки наблизилися, вони побачили яничара, що йшов, спираючись на ятаган. Іти, власне, було нікуди: орда, що могла забрати його з собою, втекла: спереду був голий степ, ззаду – немилосердні вороги; але він ішов, мабуть, і сам не знаючи, куди йде.

Сірко раптом обернувся, і очі його зустрілися з Дорошевими.

– А… земляк! – усміхнувся він, впізнавши Дороша, – ану… гартуй серце! Шаблюкою яничара!

Серце Дорошеве завмерло, наче його хтось ухопив крижаною рукою; йому здалося, що він зараз умре від страху й огиди, а ноги, між тим, мимоволі торкнули коня стременами і він виїхав поперед ватаги. Яничар ішов досить далеко від Дороша; він ледве дибав через ранену ногу. Постать яничара щохвилини росла в очах Дороша. Він ясно вже бачив його чалму й кожух. Чалма була зелена, а кожух брудний, засмальцьований, а на кожусі в спині дірка; із дірки стирчить вовна. Мабуть, хтось з козаків рубонув шаблею яничара по спині, прорубав кожуха, а до тіла не добрався.

«Невже я вб’ю цього чоловіка? – думав Дорош. – Ось він тепер живий, іде ранений і, мабуть, замерзне десь у степу, а за хвилину він буде вже мертвий, з розрубаною головою лежати на снігу, і вб’ю його я. Але я зовсім не хочу його вбивати…»

«Ти мусиш вбити його і вб’єш!» – спокійно сказав хтось у душі Дорошевій.

Дорош здригнувся.

«Через що я мушу його вбивати? Мені цього не треба. Я не хочу! Я не можу!»

«Можеш! Гартуй серце!» – владно й холодно наказав хтось.

І Дорош почув, що воля його зламана, і опанувала його якась інша, чужа воля, що порятунку немає, і він дійсно мусить убити і вб’є цього яничара.

Яничар, почувши тупіт Дорошевого коня, обернувся. Це був середніх літ чоловік з чорною бородою, а вуси в нього були білі від морозу і на них висіли бурульки. Він тяжко дихав, і з рота йому йшла пара, наче він курив люльку. Обличчя було синє від холоду, видно, що він дуже змерз.

Мабуть, у вигляді Дорошевім було щось таке, що ясно казало про намір хлопця, та й шаблю він витяг з піхов.

Яничар раптом вихопив пістоля й грянув просто в Дороша. Куля збила шапку з хлопця. Але Дорош не помітив цього, він тільки відчув, що тепер йому легше вбити яничара. Він підскочив і рубонув яничара по голові. Раз-другий, так, як вчив його Глек. Чалма звалилася з турка і він з розрубаною головою поліг на льоду.

Дорош був як у тумані. Він повернув коня і поїхав назустріч ватазі. Шапка його лежала коло вбитого.

– Молодця! – сказав хтось з козачого гурту, коли ватага проїжджала повз убитого, хлопець одвернувся. – На шапку! – сказав йому Глек і вістрям шаблі підняв шапку з льоду.

Дорош не вперше вже вбивав людину, але це було зовсім не те, що в бою. На душі йому було важко, хотілося вдарити коня нагаєм, вихопитися з ватаги і їхати, їхати світ за очі, аби тільки бути далі від цього місця, подалі від того, хто наказав йому вбити людину.

Згодом ватага під’їхала до одного з бекетів, що були за кілька кілометрів поза Січчю. Ще здалека Дорош побачив так звану хвиґу-ру: на чотирьох деревинах – щось подібне на гніздо чорногуза. На цьому гнізді мусів сидіти вартовий. Щоб забратися на хвиґуру, до неї була притулена драбина: великий товстий дрючок, а на ньому шаблі. Але тепер на хвиґурі не було нікого, а під хвиґурою і коло невеликого вартового куреня лежала замордована й забита татарами козацька застава.

На долівці в курені валялися розбиті пляшки з-під горілки. Мабуть, козаки пиячили або вже понапивалися у той саме час, коли підійшла орда. Страшний вигляд мали ці замордовані козаки: вони були порізані ножами і майже всім їм, мордуючи, татари повиколювали очі. І пригадалося в цей час Дорошеві, як Глек мордував у степу «язика», молодого татарина Сабірзяна. А козаки лютували, бачачи помордованих товаришів, наче вони самі ніколи не мордували татар, і присягалися помститися за цей, як вони вважали, зрадницький напад, щоб і нащадки татарські пам’ятали цю помсту. Орди близько не було, і Сірко повернувся до Січі. Майже цілий тиждень вивозили козаки турецькі трупи з фортеці. Був великий мороз. Трупи попримерзали до землі і один до одного так, що їх треба було сокирами вирубувати з льоду, а іноді рубати на частини і так, складаючи на вози, вивозити з фортеці і вивалювати в опойки. Нерубані трупи запорожці зачіпляли