Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Іноді йшов дощ. Тоді ніде було заховатися серед цього голого степу, і подорожні мерзли й мокли під дощем, поки сонце на висушувало на них вбрання. Всі, хто йшов пішки, був вже без взуття, що побилося й порвалося в дорозі. Майже у всіх були побиті й порізані травами ноги.

Нарешті Сірко, дійшовши до так званої Чорної долини, дав відпочинок людям і коням. Всі були раді цьому відпочинкові. Був радий і Дорош, хоч він і їхав верхи. Рана на голові ще ятрилася і боліла, він не знав, коли вона вже загоїться і він здихається брудної ганчірки. Запорожці різали й смажили татарських баранів, курили турецький тютюн, якого до біса набрали в Криму. А Панас навіть віз із собою якийсь череватий глечик, що його турки називають кальяном, і, підгорнувши під себе ноги, як справжній турок, тягнув через довгу рурку дим, а вода белькотала у глечику. Правда, це швидко йому набридло і він розтрощив цей кальян своїм підкованим чоботом, на велику втіху товаришів з Незамайківського куреня.

Невільники теж раділи, що вибралися, нарешті, з Криму, і хоч далеченько ще було до Вкраїни, або хоч до Запорожжя, все ж сподівалися, що доберуться таки додому; бранців ніхто не питав, як почувають вони себе на арканах, а потурнаки почували себе погано. Вони були сумні, дехто плакав, а деякі, особливо баби, що мали чоловіків з турків та татар, навіть не ховали свого настрою і голосно лаяли запорожців, наче то були їхні найлютіші вороги і вели їх у неволю, а не додому, на Вкраїну.

Дорош, як і інші козаки, не раз чув це, і в його хлоп’ячій голові не вкладалася гадка про те, як це люди можуть лаяти того, хто визволив їх з неволі, і бажати знову піти до бусурменів.

І Сірко знав про це, і в його старій голові теж, мабуть, не укладалася ця гадка, бо він, коли люди й коні відпочили трохи, звелів скликати усіх визволених з неволі християн та потурнаків докупи, щоб самому запитати їх, чи дійсно є серед них такі, що раді б піти назад у Крим,

Коли всі зібралися, Сірко довго мовчки дивився на них і під його поглядом раптом зникли балачки й гомін поміж визволеними та по-турнаками.

– Чи всі тут? – хмуро спитав Сірко.

– Всі тут, батьку! – зашумів натовп.

Сірко знову мовчки переходив очима з одного обличчя на інше і недобре почували себе під його поглядом визволені люди.

– От що, діти! – почав Сірко, і хоч він балакав тихо, кожне слово його було чути по всіх кутках табору. – Всі ви визволилися з тяжкої неволі бусурменської. Розлучила татарва чоловіків з жінками, братів з сестрами. Одібрала дітей ваших, поробила з них бусурменів, а вас, як худобу яку, продала туркам. Зазнали ви багато лиха в неволі. Ще багато невільників залишилося і в Кафі, і Трапезонді, і в Стамбулі. Але вам пощастило позбутися турецьких галер та кайданів і вийшли ви з Криму. Дасть Біг, і додому доберетеся. Але що я чув? Не віриться мені, старому, і ось схотів я сам запитати вас. Чув я, що є між вами такі, що лають козаків за те, що вони визволили вас з неволі лютої. Є такі, що потурчилися, побусурменилися так, що забули вже й віру християнську і батьків своїх, і раді б знову повернутися у Крим. Чи правда це, діти?

– Правду кажеш, батьку отамане! – загукали козаки та невільники, а баби й потурнаки мовчали.

– Значить, правда? – роздумливо, наче про себе сказав Сірко і схилив чубату голову.

Знову стало тихо, тільки вітрець прихиляв трави та чути було, як гайвороння крякало, пролітаючи понад табором.

– Ну, що ж… – раптом підвів голову старий отаман. – Ви не невільники, а вільні люди… Хто хоче повернутися до Криму – хай іде у Крим. А хто хоче йти з нами – хай іде з нами. Ставайте праворуч ті, хто йдуть з нами, а ліворуч – ті, що хочуть повернутися до Криму.

– От, спасибі тобі, батьку! – загукали баби. – Дай тобі Бог віку довгого, що зглянувся на нас, бідних.

Баби падали на землю і уклонялися Сіркові. І дітей своїх – турчат та татарчат – ставили навколюшки і веліли їм уклонитися старому отаманові.

Коли натовп поділився, стало видно, що майже половина усіх визволених одійшла ліворуч. Похмурилося обличчя старого отамана, але він нічого не сказав більш, повернувся й пішов до свого намету.

Весело збиралися потурнаки додому. Веселі балачки, сміх і жарти не вгавали серед них, а козаки хмурилися й дивилися, як вовки; особливо лютувало козаків те, що вони балакали поміж себе винятково по-татарському й турецькому.

Згодом тисячі три потурнаків – бабів, дітей, підлітків і дорослих, зваливши на плечі торби, пішли дорогою, що вела просто на південь.

Дорош вийшов з табору і, ставши на могилі, довго стежив за ними, поки вони не зайшли за пагорок, намагаючись зрозуміти, що примусило їх зробити це, і, не додумавшись ні до чого, пішов до табору.

Те, що він побачив там, дуже здивувало хлопця. Чоловік п’ятсот молодих козаків і підлітків сідлали коней і збиралися кудись їхати. Здивувало його ще те, що всі вони хрестилися, сідаючи на коней, і обличчя в них були не такі, як завжди, і вони не дивились ввічі один одному.

– Куди це ви? – спитав Дорош, побачивши між ними Панаса. – Куди це ви їдете?

– А от ходім з нами – так взнаєш! – відповів Панас, сідаючи на коня.

Посідавши на коней, молодь підтюпцем поїхала в тому напрямі, куди пішли і потурнаки. Це дуже зацікавило хлопця. Йому кортіло дізнатися, куди вони поїхали, до того ж якось сумно було сидіти без діла в таборі. Він теж осідлав коня і поїхав за козаками.

– Дороше! – гукнув на нього Глек.

– А що? – спитав він.

– Куди їдеш?

– За козаками!

– Облиш. Не треба тобі їхати…

– А що таке? Чому не треба їхати?

– Так…

– Ні, поїду!

Глек якось чудно подивився на нього.

– Ну, як хочеш.

Дорош торкнув коня стременами і поїхав дорогою, що курилася ще від козацької ватаги. Козаки, поки він сідлав свого коня, од’їхали вже досить далеко, і тільки по куряві, що підіймалася з-під копит, можна було