Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Останньою датою в записнику стояло 14 березня 1975 року. Того дня Саламон Барух купив свій останній рукопис. Фехім Касумагич продав йому за тисячу динарів дванадцять оздоблених золотом сторінок, списаних чорною тушшю. У нижній частині дванадцятої сторінки стояла воскова печатка, а під нею тією ж тушшю було дописано: «Годі воєн поміж нами, краще бути у вірі братами!»[80]. Супроводжувалась ця подія дещо довшою довідкою про обставини того дня: «Погода не покращилася, хоча кілька днів тому все натякало на це. Молодь сміється — їм дощі й тумани не перешкода, а старі стискають кулаки і затамовують дихання під водою. Чекають сонця й повітря, щоб надúхатися. Ось і я щороку стискаю кулаки все міцніше, і все більше дивуюся, коли вдається дочекатися весни. Щойно поховали Велька Влаховича[81], а по радіо повідомляють, що помер Іво Андрич, письменник. Між двома війнами він приходив до мене в антикварну крамницю, здається, я продав йому примірник Нєгоша. Дарма вони стискали кулаки, бо не дочекалися сонця й повітря, а від мене молодші, що один, що другий».
Між першим та останнім Баруховими записами вмістилося точно 349 дат. Стільки ж було рукописів у коробках, і стільки днів зберіг Саламон. Другої світової війни у Сараєві, за свідченнями із записника, й не було б, якби 27 травня 1944 року Губерт Померанке не приніс звідкілясь сувій, перев’язаний шовковою стрічкою, «списаний упевненою рукою, пензлем і чорною тушшю, шедевр, 70x35 см». До цього йшов коментар: «Він наполягав на тому, щоб не брати з мене плати, і я сказав, щоб він повернув рукопис туди, де його знайшов, якщо не візьме грошей. Я сам визначив ціну: місячна платня вищого поштового службовця після закінчення першого року по війні. Гадаю, що до того часу я матиму такі гроші. Він утримує і переховує мене за свій кошт, сподіваюсь, і я б із ним так само повівся в аналогічній ситуації, але те, що придбане, має бути оплачене. У нашому місті сонячно, вночі я виходжу на дах і дихаю. Губерт розповідає мені, що Німеччина програє війну. Він боїться цього, я через це сумую, але ми обоє щасливі. Він боїться переможців, а я сумую через те, що знаю: не повернуться мої брати й сестри, дядько Рікі й тітки, одна і друга. Губерт німець, а я сам-один. Він добрий до мене, і я пробачаю йому, що не назвав мені ціни».
Ім’я Губерта Померанке після цього не згадувалося. Невідомо, чи пережив він гнів переможців, у який спосіб Саламон Барух виплатив йому борг, «місячну платню вищого поштового службовця після закінчення першого року по війні». Записник у синій обкладинці Рахела вперше розгорнула 25 лютого 1977 року, в ніч перед похороном. Не могла спати, поки батькове тіло спочивало в морзі кошевської лікарні, тому й відчинила шафку над Саламоновим ліжком. Там він тримав речі, які могли б йому знадобитися, коли він читав до ранку. Найбільше благословення пенсії — можливість спати до полудня, казав він щоразу, коли дочка, збираючись вранці на роботу, бачила, як він досі читає в ліжку.
У шафці були окуляри для короткозорих і для далекозорих, коробочка м’ятних льодяників, кишеньковий годинник, посвідчення члена товариства гірського туризму, кілька канцелярських ручок, астматичний інгалятор, ліки і записник у синій обкладинці. Рахела розгорнула його й почала читати. Дійшовши до 27 травня 1944 року, вона заплакала. Але не над мертвим батьком, якого змалечку сприймала як діда, бо він був удвічі старший за маму і йому давно переступило за шістдесят, коли народилася Рахела. Вона плакала через Губерта Померанке, чоловіка, чийого імені батько ніколи не згадував у розмовах із нею.
— Де ти був під час війни?
— У задниці! В Сараєві, де ж іще.
— І як тобі було?
— Значно краще, ніж багатьом.
— Як це?
— А так, що мені люди стали в пригоді. І їй-богу ставилися до мене краще, ніж я сам до себе!
Так говорив Рахелі батько, а вона чомусь не запитала, як же звалися ті люди. Ну ось, вони звалися Губерт Померанке. Поки вона шукала його ім’я на наступних сторінках записника в синій обкладинці і не знаходила його, Рахела вперше подумала те, що згодом супроводжуватиме її ціле життя і стане найважливішою думкою, дорогоцінною достоту так само, як для Саламона Баруха були дорогоцінними арабські рукописи. Тим, що вона народжена, що думає і відчуває, тим, що народила двох синів, а потім втратила чоловіка, усім тим щастям і нещастям, що приходить з народженням, вона завдячує татові, бо він єдиний з цілої родини вижив. Тато — це її рідний край, її місто, її мова й батьківщина. Все інше — ілюзія, сьогодні воно виглядає так, а завтра інак, а причини для любові й ненависті завжди однакові. Тієї ночі вона зрозуміла, що може поїхати хоч на край світу і не шкодувати за тим, що залишить, бо якщо колись, іще до її народження, такою тонкою була нитка її майбутнього життя, якщо міг померти той, хто ще тільки мав її народити, тоді поза батьком немає нічого, що було б її корінням. Існує ще тільки Губерт Померанке, дух чи фантом, якого вона шукатиме, поки живе.
Того останнього сараєвського дня вона довго розмірковувала, як вчинити із записником. Спалити його чи забрати з собою? Немає сенсу віддавати його в Інститут орієнталістики разом з рукописами, бо аматорські нотатки якогось там антиквара для тих людей нічого не означатимуть. Вона подумала було залишити записника єврейській громаді, але сама ж із себе посміялася, бо тільки зі сторінок, присвячених 27 травня 1944 року можна було здогадатися, що їх писав єврей. Але навіть і того дня батько не написав того про себе, лише: «Він німець, а я сам-один».
Насправді ж Рахелі палко хотілося кинути записник із синьою обкладинкою в пічку, почати цілком нове життя далеко від нещасної країни Боснії й від Сараєва, міста, в якого попереду кривавий кінець
