Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Молодика оглушило пострілом, але він захоплено стрибав по галявині й кричав:
— Це моє, це моє!
Одна з білих хмаринок, що здійнялася над дахами в долині, справді була справою рук Сави. Нічого значнішого й вагомішого він у житті не зробив.
Ні цього, ні будь-чого іншого не можна стверджувати з упевненістю, але ймовірно, що міна, випущена того ранку з позицій «Котячої бригади», була саме тією, яка за кілька секунд після пострілу поцілила в будівлю Інституту орієнталістики, перетворивши на порох та попіл тисячі сторінок старовинних рукописів, цінних та менш цінних книг, шедеврів арабської каліграфії та кілька особливо коштовних ілюмінацій, привезених бозна-коли зі Стамбула, які нібито ображали Бога, але й зміцнювали декого з розумних султанових службовців, прибулих у Боснію з дорученнями, які рівною мірою стосувалися земних і небесних справ. Ілюмінації були вічною нерозв’язною суперечкою ісламу. Вони зачаровували своєю красою, а в добрі часи оздоблювали й саму імперію, і її книжки, але щойно часи погіршувалися — як через програні війни, так і через недорід, зарозумілих або незугарних султанів, — з’являлися правовірні, що брались усе виправляти від Божого імені, і тоді ілюмінації видирали з книг і спалювали. Важко уявити більшу жертву заради мистецтва, ніж оберігання ілюмінацій у вирі таких повторюваних лихоліть. Тому в кожному з донині збережених малюнків славетних стамбульських ілюмінаторів записано й чиюсь жертву. Навіть якщо це не серйозна втрата, а тільки пожертва страху і безсоння через переховування того, що прагнуть знищити палкі борці за віру.
Ціль, імовірно, обрав хлопець на ім’я Сава, що не належав до жодного військового чи парамілітарного формування. Той Сава, як ми припускаємо, був саме Сава Турудія-Костич, що за два дні по тому загинув в автомобільній аварії біля Баїної Башти. Якщо це був він, то його рука й випустила мінометний снаряд. Момент, у який це сталося, було вибрано випадково: не бралася до уваги роза вітрів, метеорологічна ситуація над містом та справність міномета. Мілун Сладойє-Гепард, який поправляв приціл, не знав особливостей цієї конкретної зброї, тож не міг оцінити ступінь недольоту чи перельоту. Тому назавжди залишиться таємницею, чи будівля Інституту орієнталістики була свідомою ціллю, чи ж координати, обрані молодиком, позначали розташований ближче Дім здоров’я, або дещо віддаленіший Республіканський парламент, чи котрийсь із численних житлових будинків.
Якщо це Сава Турудія-Костич знищив спадщину Інституту орієнталістики, як ми припускаємо, тоді найбільша шкода, якої завдав, полягає не в знищенні старих рукописів і книг, чи навіть не тих кількох ілюмінацій — хоча не можна змовчати про цинізм випадку, через який він спалив ілюмінації з волі їхніх колишніх противників, — бо все знищене вже давно відіграло свою роль в індивідуальній та колективній історії. Рукописи було прочитано, з них винесено певні уроки, на них ґрунтувалися людські долі, на них було збудовано цілу культуру, а більшість із них також і переписано, тож видимі сліди їхні є в бібліотеках від Вашингтона до Відня, Берліна, Каїра та Стамбула. Історію, спалену разом із тими рукописами, цілком можливо реконструювати, і хай якою неповною, ба навіть хибною буде реконструкція — вона стане живим продовженням того, що знищила пожежа.
Історія ж, яку знищено і якої не відновити вже до кінця світу, — бо ніхто, окрім Бога, не може її знати, а Він ні людям, ні собі не оповідає історій — містилась у трьох картонних коробках, що їх за десять днів до пожежі було залишено в коридорі другого поверху. В них лежали непосортовані старі рукописи, спадщина Саламона Баруха, сараєвського антиквара і колекціонера зразків арабської каліграфії. Ті коробки в Інститут принесли Рахела Нікчевич і її сини Ґоран і Петар, Саламонові внуки. День був кривавий, гранати засипали місто, снайпери стріляли по кожному, хто наважився поткнутися надвір, і треба було багато відваги, але й доброї вдачі, щоб перенести три важкі коробки з Бєлав до Маріїн-Двору й повернутися додому живими. Наступного дня вирушав конвой єврейської громади, Нікчевичі від’їздили до Ізраїлю, а ті коробки були запорукою нового життя. Якби вони лишили їх по собі в квартирі, куди заселиться невідомо хто, напевно, хтось, чий дім давно згорів, або котрась із тих злиденних сімей біженців зі Східної Боснії, то Рахелу та її синів, хоч би на край світу поїхали, мучило б відчуття зради, яку вчинили, покинувши те, що їхній батько та дідусь збирав ціле життя, в чому бачив найбільшу красу, але й таємний ключ до власної долі. Саламон Барух захоплювався творами арабської каліграфії, не минало й дня, щоб він не розкладав на столі тих рукописів і з лупою в пальцях не відстежував руху руки, яка водила каліграфічним пером; при цьому він не знав жодної літери арабської абетки. Міг вивчити, але не хотів. Для нього була ціннішою ілюзія світу, створеного заради краси, а не заради змісту.
Рукописи Саламон Барух обліковував у бухгалтерській книжечці з синьою обкладинкою. Занотовував кількість сторінок, особливості паперу і стан, у якому рукопис потрапив йому до рук: чи погризли його миші, і якщо так — то наскільки сильно, і чи постраждав він від вологи, і чи вицвів на сонці, чи він від початку й до кінця написаний тією самою рукою, чи це плід роботи кількох каліграфів. Записував також, у кого й за яку ціну придбав цей рукопис. Поряд із датою нотував, яка того дня була погода, яка ситуація в країні й світі, чи сталося щось важливе в місті, чи домашні поруч у повному складі, чи не захворів хтось із них, і чи не поїхав. Саламон Барух взагалі-то не вів щоденника. Єдиними днями, які йому хотілося зафіксувати, були ті, коли він знаходив новий рукопис. А може, справа була в якійсь його особистій вірі, в чомусь такому, що жорстокі й поверхові люди назвали б марновірством.
Першою датою в записнику із синьою обкладинкою було 17 грудня 1923 року. Того дня він виміняв у Григорія
