Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
– Отамани-молодці і ви, панове товариство! – дзвінко і якось по-молодому гукнув кошовий. – Коли ж воно бувало, щоб ми видавали когось, хто приходить на Січ шукати собі притулку? Як цього видамо, так Москва всіх нас по одному розволоче! Цей хлопець не злодій і не харциз, я певний – царевич!
Заворушилася рада. Цей царевич потрібний був козакам як торішній сніг, але попередні слова боярина про Дорошенка та надутий чванливий вигляд цих царських послів так дратував козаків, що слова старого кошового падали на гарячі голови, як блискавка на стіжок сіна.
– Як? Ці холопи царя московського ламають стародавні січові звичаї? Вони хочуть, щоб товариство віддало на поталу Москві людину, що знайшла притулок та захист у Січі? Так не буде цього! Не віддамо на поталу боярам парубка!
– У річку бояр! – гукнув хтось, і Дорошеві почулося, що це крикнув Глек.
– У річку їх! Топи їх, товариші! В Скарбну! В Чортомлик!
Захвилювалося бурхливе січове море. Сотні дві дужих рук простягнулися до царських посланців. Козаки ревли, бряжчали шаблями й лізли на бояр. Дорошеві так здавили боки, що він думав вже, що й душа йому вилетить з його малого тіла.
Бояри стояли бліді, як криги, що повідь нанесла у цей час Чор-томликом та Прогноєм.
– Смотрі, кошевой! – закричав чорний боярин. – Уймі казаков своіх от смєртоубійства! В послєдній раз говорю тєбє: в вєліком от-вєтє будєш пєрєд государєм!
Але Сірко й сам вже бачив, яке вражіння справила його промова на козаків. Ще хвилина – і царські посли підуть за каламутною весняною водою і понесуть свої вісті не до царя московського, а Дніпром – до турецького султана.
– Панове-молодці! – скрикнув Сірко, намагаючись перекричати натовп. – Панове-молодці! І ви, панове-отамани! Послухайте мене, старого!
– Сірко! Сірко балакає! Слухайте! Слухайте, що каже пан кошовий! – гукнув хтось, що стояв ближче до Сірка. – Та схаменіться, чорти вам у печінки!..
– Хай скаже кошовий! Слухайте, що каже пан кошовий! – пронеслося в натовпі.
Не одразу вщухло козацтво, але вже над ним залунав голос Сірків.
– Слухайте мене, панове-молодці! І ви, панове-отамани! Загубити бояр легко, та до життя повернути не можна буде! Вони – посланці царські і, може, справді творять волю того, хто послав їх. Велике лихо, коли втопимо їх, буде й Січі і всьому військові низовому запорозькому. Хто дає гроші товариству? Москва! Хто надсилає сюди гармати, порох та всякі припаси? Москва! Пожалійте мене, старого, й не губіть цих бояр. Що ж до цього парубка, то я сам запитаю в царя московського, чи син він його, чи, може, справді харцизяка який!
Матеріяльний бік справи утихомирив козаків більш, ніж обіцянка кошового написати про парубка цареві. І справді, чи варт цей сопляк, щоб з-за його сваритися із Москвою?
Схаменулися козаки і послухали свого отамана.
Коли рада заспокоїлася, бояри пішли геть з кола, а козацтво довго ще радилося про свої січові діла, і між іншим – про те, щоб підтримати гетьмана Дорошенка й порадити йому, щоб він не піддавався москалям і не віддавав клейнодів воєводі Ромодану. Але цього вже не чув Дорош: йому так нам’яли боки, що він був дуже радий, що хоч живий вибрався з кола.
Настав великий піст. І тут почалося таке, що Дорош вже не знав, чи він у фортеці, чи, може, в якому монастирі. Запорожці засвічували лямпадки й свічки і так густо кадили ладаном по куренях, наче це були помешкання не для суворих і безщадних вояків, а якісь каплиці або монастирські келії. Ніхто, навіть сам кошовий, не курив люльки в курені. Всі щодня ходили до церкви, говіли й постилися. І були між ними такі великі пісники, що не їли з понеділка аж до суботи і через це були такі люті, хоч не підходь до них. Особливо набридло Дорошеві й хлопцям стояти в церкві. Стояти треба було рівно й чемно, а в цей час особливо гостро хотілося будь-кого з приятелів або скубнути, або дати «киселю», або смикнути за полу жупана. А служба була довга й нудна, так що у хлопців увесь піст боліли ноги й спини. Коли ж диякон починав читати Євангелію, брязкіт зброї лунав попід стелею маленької січової церкви: це вояки-пісники й молитовники витягали до половини свої шаблі з піхов, щоб показати Богові, що вони завжди рятуватимуть і захищатимуть віру християнську своєю зброєю. Дорош нетерпляче чекав на цю хвилину, і коли вона нарешті надходила, витягав, як і інші, з піхов свою шаблю і брязкав нею на всю церкву. Тільки це ще трохи примиряло його з нудотою, що панувала тут під час служби Божої.
А надворі було так тепло й соняшно. Стежки були всі сухі, дерева кучерявилися зеленим пухом, і з лісу, з того боку Чортомлика, вже долітала несміла ще пісня соловейка. Дороша так потягло додому, що він не знав вже, що б дав за те, щоб бути тепер у Харкові.
Улітку в січовій школі почали хворіти школярі, і молодиків відвели з Січі «на чисту воду». Вони пробули все літо на однім із зимов-ників, що був на березі Дніпра досить далеко від Січі.
Дорош виріс за літо, став дужим струнким підлітком, і якось, чіпляючи свою шаблю, з радістю помітив, що вона вже не волочиться, коли іде, а приємно брязкає піхвами по чоботу. Згодом з Харкова прийшла неприємна чутка: воєвода Ромодановський, дізнавшись від бояр, що запорожці мало не втопили їх у річці і не віддали парубка, що видавав себе за царевича, дуже розлютувався і звелів схопити у Мерефі родину Сіркову і перевіз її до Переяслава. Тоді Сірко та товариство, забувши вже, що парубок – гість січовий і шукав притулку від ворогів, узяли під варту цього Симеона й надіслали до Москви, а в Москві, як дізнався значно пізніше Дорош, цар звелів одрубати парубкові голову.
XIX. КРИВАВЕ РІЗДВО
В куренях на Різдво. – Сон Дорошів. – Яничари. – Дорош гартує серце. – В Січі після бійні. – Халаштан 1
На Різдво до Січі з’їхалося багато козаків з паланок, щоб узяти участь у поділі земель, в обранні січової старшини, з одного боку, і добре погуляти – з другого. А погуляти було з чого: Сірко
