Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

І це було правдою. Його голос…

Мені хотілося закрити очі, щоб затримати його всередині. Мабуть, в Христа був такий голос, раз він навернув до своєї віри стільки людей. Я поглянув навколо і всі присутні, всі, здавалося занурилися в солодкий стан піднесення, радості, миру… багато хто стискав повіки, щоб продовжити транс. Я зауважив у приміщенні якусь дивну легкість, ми всі немов здіймалися в повітря. Бернард театрально використовував паузи. Він був певний себе, своїх красномовних жестів, його обличчя мало перевагу нешвидкоплинної краси, бо зморшки робили його вродливішим, шляхетнішим.

-- Бог теж такий красивий, -- прошепотіла одна черниця до іншої в мене за спиною. – Таким я уявляю його собі ночами, коли він відвідує мене в келії.

Чоловіки теж дивилися на нього з пристрастю, не розпутною, але майже. Всі хотіли ним бути, знаходитися поблизу, хоча Бернард майстерно використовував посох, щоб намалювати умовне коло, свою власну зону безпеки. Я здогадався, що ефект, який він викликав у натовпу не був новим. Здавалося, він звик, що присутні хочуть наблизитися до нього, зваблені немов Одіссей співом сирен в епопеї древнього Гомера.

Жести в нього були дещо хтивими, він торкався шиї кінчиками пальців, розстебнув ґудзик ряси й відкрив для загального огляду частину свого тіла, навмисно привертаючи увагу всіх присутніх до цього показу.

Настала кульмінація проповіді, Бернард кинув у повітря хустинку, якою витирав піт з чола і в кутку церкви утворився натовп з тих, хто кинувся за цим шматком тканини. Щасливці, що її спіймали, набожно цілували її, як реліквію.

Тільки Сюжера не збентежив цей ґвалт, неначе він звик до цього. Я зрозумів, ми стали свідками чогось, що десятиліттями було частиною вистави. Здавалося, він теж був у трансі, але в мене складалося враження, що він трохи вдавав. Може Бернард Клервоський був чарівником чи друїдом? З тих, що заселяли легенди бретонців?

Мене не обходила відповідь. Проповідь закінчилася, але я й далі перебував під її впливом і вирішив послухатися цього голосу. Може його мед загоїть мої рани.

Отець Бернард чудово знав, коли перебувати серед збудженого натовпу ставало небезпечним і тихенько зник в той час, як Сюжер починав довготривалу церемонію посвяти головного вівтаря. Двадцять разів доведеться йому повторити цей ритуал. Я чудово знав, що день буде довгим, а піст його ще більше затягне.

Я теж обережно вийшов, заховавшись під сірим каптуром ряси й згорбившись, щоб не привертати уваги.

Бернард піднявся по сходах, що вилися до одного з бічних хоралів, які ще поки що не використовувалися. Коли я підіймався за ним по сходинках, що кружляли й кружляли і від яких все йшло обертом, в мене легко запаморочилося в голові. Мені захотілося буханки свіжовипеченого хліба. Вона б зігріла мені душу.

“Ти її не заслуговуєш, утримайся”, наказав я собі.

Я послухався і подвоїв зусилля, щоб мене не виявили. Я не знав, що робив Бернард у ще не закінченому хоралі. Може, як і мене, натовп його втомлював і пізніше він потребував тиші, щоб прийти до себе.

-- Дякую, що послухали мене і прийшли, отче, -- захопив мене зненацька знайомий голос.

-- Ніхто не сміє перечити Вашій бабусі, Філіпі Тулузькій, -- відповів Бернард.

44 Чорні легенди

ХЛОПЧИК

За кілька місяців до вбивства герцога Аквітанського

Герцог з‘явився в домовлений час. Зима покарала землю сніговою периною, яка все робила стерильним, але Вільгельм прибув на зустріч, не дивлячись на те, що по дорозі йому довелося пробиратися крізь бурю. Він був вдячний за вогонь в каміні абатства, хоча місце було аскетичним аж до болю.

-- Ріо, любий Ріо! Тільки погляньте, Ви процвітаєте. Далеко від Аквітанії, проте Ви добилися в житті всього. Як добре Ви скористалися моєю послугою, -- сказав він, коли вони зворушено обіймалися.

--Любий Вільгельме, я всім завдячую Вам, Ви це чудово знаєте. – Давно вже ніхто не називав його Ріо. Він змінив ім‘я, коли вступив у орден.

Всі ці роки вони підтримували контакти. Потайки, покровитель і протеже, коли він потребував, герцог завжди надсилав гроші, він давав поради в справах Аквітанії, коли Трубадур помер, і той отримав герцогство у спадок.

-- Присядьмо, друже, -- запросив Ріо і запропонував дерев’яну табуретку.

Герцог посміхнувся і послухав його.

-- Буду говорити з Вами відверто. Сподіваюся, Вас не образить мій брак дипломатичності, але хочу, щоб ми були щирими один перед одним. Знаю, останнім часом ми віддалилися, любий Ріо, і я прибув особисто побачитися з Вами. Хочу знати причину.

Ріо покрутився дещо нервово, він очікував цього запитання. Вільгельма X обожнювали в його землях і далеко поза ними, за шляхетність, за справедливість, за розум. Але також за те, що він не уникав неприємних розмов, хоча й не так, як його дикий батько.

-- Нічого дивного, любий Вільгельме. Вас відлучили від церкви за підтримку антипапи Анаклета. А я слуга Римської Церкви та її святого отця. Існує стільки причин відвернутися від Анаклета, що я не можу Вас підтримати, дійсно не можу, -- зітхнув він. – Якщо хоча б половина з того, що розповідають, що він витворяє, правда…

-- Саме тому я й приїхав, через легенди. Про святих отців завжди ходили чорні легенди. Я не можу в це повірити. Рапорти, що присилають мені аквітанські коти, не переконливі. Мені потрібне підтвердження, я хочу знати чи підтримав негідника.

Ріо поглянув на свої руки, вони були крижаними. Він встав і простягнув їх до маленького вогнища, в пошуках хоча б крихти тепла. Скільки років він уникав говорити про це вголос. Та час настав.

-- Анаклето утримує мережу, що викрадає черниць і паломниць. Принаймні ці легенди правдиві. Я рятую цих жінок, вже роками займаюся цим. Роблю це потайки, бо інакше ніяк.

Вільгельм зітхнув, переможений.

-- Отже, я цілковито помилявся. Я хочу