Аквітанія - Ева Гарсіа Саенс де Уртурі
-- Тоді передайте Богу, що в нас з ним умова, що в неба і королівства попереду багато роботи й що я її дотримаю, -- сказав твердий голос Елеонори, яка й гадки не мала про одкровення, що назрівало з другого боку дверей в хорал.
-- Ще одна справа, моя молода королево, -- золотий голос відкашлявся.
-- Говоріть, отче.
-- Це чудо буде послугою: коли воно збудеться, Ви та король Франції будете у нас в боргу. Якщо Бог через Вашого слугу вимагатиме…
-- Знаю, все що завгодно. Що завгодно. – Елеонора звикла, що ніхто не давав їй нічого, не попросивши щось на заміну. Відколи вона залишилася сиротою, все життя їй доводилося торгуватися. – Отже, домовилися, ми будемо в боргу. Але я собі не уявляю, що чоловік ще коли-небудь наблизиться до мене.
-- Довіртеся мені, складні чудеса – моя спеціальність.
З іншого боку до дверей наблизилися кроки, я піднявся на кілька сходинок до дзвіниці, голубка – тепер вже союзниця – вказала мені шлях і я почекав поки Бернард зійде по кручених сходах вниз.
46 Філіп
ЛЮДОВИК
Абатство Сен-Дені, 1144
Мені довелося поспішити, щоб перехопити королеву, коли вона збиралася залишити хорал.
-- Зажди…
Елеонора широко відкрила очі, ледь не перелякано.
-- Немає потреби, щоб Бернард мене переконував, -- заторохтів я схвильовано, ні до складу, ні до ладу. – Ми прокляті -- Вермандуа, ти, Аліса і я – за те, що зробили у Вітрі. Але така природа війни і я повинен залишатися на троні або в хаосі без короля загинуть ще люди, я не хочу такого жаху, як в Англії. І так, ми повинні подбати про спадкоємця, бо півтора століття зусиль з часів Гуго Капета виявляться марними. Це мій обов‘язок перед предками. Коли там Бернард казав нам потрібно злягтися?
-- Вісімдесят дев’ять, -- тільки й промовила Елеонора з недовірливим поглядом.
-- Перепрошую?
-- Вісімдесят дев‘ять слів. Ти сказав мені вісімдесят дев‘ять слів підряд. Від Вітрі найбільше було двадцять чотири.
Кров обпекла мені щоки.
-- Яким поганим чоловіком, поганим королем, поганим лицарем я був для тебе, -- сказав я і водночас попросив мовчати, поклавши палець на вуста. Я зайшов до неї в хорал і тоді підпер дверцята ще незакінченою лавочкою.
Елеонора насторожено спостерігала за мною, як за якимось привидом, немов не вірячи в цю неправдоподібну зустріч.
-- Гадаю, ти підслухав нашу невеличку нараду… -- сказала вона.
-- Правильно гадаєш.
-- Відповідаючи на твоє інтимне запитання. Чесно кажучи, сьогодні, якщо рахувати за його дивною порадою, пройшло майже два тижні від моїх останніх місячних.
-- Ходи до мене, -- попросив я.
-- Тут, в хоралі? – запитала вона зі скептичним поглядом.
-- Ми вчинили злочин під святим дахом. Я хочу привести нових людей у цей світ також під святим дахом.
“Так, наче Бог веде рахунок людей, яких ми відправили до нього і тих, кого він відправив нам,” – хотів я додати.
-- А вірні, які зараз моляться в нас під ногами?
-- На цій висоті нас ніхто не побачить.
-- Тоді досить зайвих церемоній, -- сказала вона сама до себе. А тоді рішуче додала. – Принаймні сядь на лавочку органіста. На підлозі повно тирси й цвяхів.
Я послухався з посмішкою. Першою за сотні років.
-- На тобі дуже важка сукня, на ній стільки коштовних каменів і стільки парчі. Не знаю, чи мені вдасться зняти його, -- вказав я.
-- В цьому немає потреби, а от я зніму з тебе вериги. Не хочу, щоб твої рани відкрилися, не можу дивитися, як ти стікаєш кров‘ю.
Отже, голий король і одягнена королева, не існувало таких шахів, щоб передати нашу партію.
Я позбувся балахону, передбачливо залишивши тільки сандали зі шкіри на ногах.
Елеонора терпляче знімала вериги мені зі стегон і ті, що ранили мені руки.
Тоді, мовчки, як того вимагала ця затія в такому відкритому місці, вона підняла важку спідницю і сіла на мене, який був вже давно готовий після такого довгого утримування.
Вона обережно осідлала мене, немов боялася скривдити, немов вважала мене крихким, можливо я таким і був, бо в мене знов закрутилася голова і мені довелося приховувати це від неї.
На якусь мить, одну єдину мить, нам було добре, її зосереджені очі шукали мене, коли вона скакала на мені, а я тримав її за зап‘ястки, щоб вона не впала на брудну підлогу, яка її не заслуговувала.
Почалися стогони, я закрив їй вуста, а вона закрила мені, вкриті потом, ми ледь утримувалися від сміху.
Спільники, немов побратими з війська, що зустрілися після довгої розлуки й впізнають свої пристрасті й свої звички, й припиняють незгоди стаканчиком гіпокраса.
І тоді мене ще раз осінило: так само, коли в мене з‘явився королівський дотик й мої руки про це знали та почали лікувати, в цю мить я відчув, що Елеонора щойно завагітніла, що ми зачали спадкоємця Франції.
-- Ми назвемо його Філіпом, -- сказав я урочисто. – Як того, що мав успадкувати після батька, та залишився на дорозі зі скрученою шиєю. Як мого дідуся Філіпа I. Майбутнього короля Франції зватимуть Філіпом.
47 Марія
ЛЮДОВИК
Париж, 1145
Вона була смаглява, як Елеонора. Маленька копія. Коли малу дали
