Місячний камінь - Вилки Коллінз

Оце й усе. Хоч яка коротка була ця записка, в мене не вистачало сил стримати своїх почуттів. У старого, який залишає світ, сльози ллються так само легко, як і в дитини, яка тільки-но починає жити на світі. Я заридав.

Сищик Кафф ступив крок до мене, — з добрим наміром, не сумніваюсь. Але я відсахнувся від нього.

— Не чіпайте мене! — вигукнув я. — Це ви її застрахали, ви довели до цього.

— Помиляєтесь, містере Беттередж, — відповів він спокійно. — Але про це ми поговоримо вдома.

Я почвалав за всіма, спираючись на руку хлопця. Отак у зливі й повертались ми — назустріч тривозі й жаху, що чекали на нас дома.

Ті, що йшли попереду, донесли сумну звістку раніше за нас, і слуг охопив панічний страх. Коли ми проходили повз кімнату міледі, двері рвучко розчинилися зсередини. До нас вийшла пані (за нею йшов містер Френклін, марно намагаючись заспокоїти її), зовсім нетямлячи себе від страшної події.

— Це ви в усьому винні! — закричала вона, погрожуючи сищикові рукою. — Габріель, заплатіть цьому негідникові, і щоб його ноги тут не було!

Тільки один сищик серед усіх нас був здатний зладнати з нею, бо тільки він один володів собою.

— Я так само мало винний у цій сумній події, міледі, як і ви, — сказав він. — Якщо через півгодини після цього ви ще наполягатимете на тому, щоб я залишив ваш дім, я прийму відмову, але не гроші вашої милості.

Це було сказано дуже ввічливо, але водночас і дуже твердо і вплинуло на мою пані так само, як і на мене. Вона дозволила містерові Френкліну ввести себе в кімнату. Коли за ними зачинились двері, сищик подивився на служниць із своєю звичайною уважністю і помітив, що в той час, як інші були просто перелякані, Пенелопа була в сльозах.

— Коли ваш батько переодягнеться, — звернувся сержант до неї, — заходьте поговорити з нами в його кімнату.

Не минуло й півгодини, як я перемінив мокрий одяг і дав переодягнутися сержантові Каффу. Ввійшла Пенелопа довідатися, що саме він хоче від неї почути. В цю хвилину я особливо гостро відчув, яка в мене добра й слухняна донька. Я посадовив її до себе на коліна і благав бога, щоб він послав їй щастя. Вона схилила голову до мене на груди, обняла мене за шию, і деякий час ми сиділи мовчки. В глибині душі ми обоє, напевно, думали про сердешну загиблу дівчину. Сищик відійшов до вікна і мовчки стояв там насторожившись. Я вирішив, що слід подякувати йому за люб'язність до нас обох, і подякував.

Люди вищого світу мають усі блага для своєї втіхи; зокрема, вони дістають велике задоволення, даючи волю своїм почуттям. А бідні люди не мають такого привілею. Нестатки щадять осіб, що «стоять вище», але чомусь не зглянуться на нас. Ми вчимося приховувати свої почуття в собі й терпляче тягнути лямку своїх обов'язків. Я не ремствую на це, я тільки відзначаю це як факт. Пенелопа і я були готові відповідати сержантові, як тільки він у свою чергу буде готовий. Коли сищик спитав її, чи не знає вона, що саме змусило її подругу покінчити з собою, моя донька відповіла (як ви передбачаєте), що вона це зробила через любов до містера Френкліна Блека. Далі сищик спитав, чи говорила вона про це кому-небудь іншому. Пенелопа відповіла:

— Я нікому про це не говорила, жаліючи Розанну.

Я визнав за необхідне додати до цього кілька слів. Я сказав:

— І жаліючи також містера Френкліна, моя люба. Якщо Розанна померла через любов до нього, то сталось це без його відома і не з його вини. Нехай собі їде звідси сьогодні ж; для чого марно завдавати йому жалю, відкриваючи йому істину?

Сищик Кафф сказав: «Цілком вірно» — і знову замовк, порівнюючи думку Пенелопи (як мені здалося) зі своєю власною думкою, яку він залишив при собі.

Через півгодини пролунав дзвінок пані.

По дорозі до міледі я зустрів містера Френкліна, який виходив з її кабінету. Він сказав мені, що леді Веріндер згодна побачитися з сержантом Каффом, — у моїй присутності, як і раніше, — що він спершу хоче сам поговорити з сищиком. Повертаючись зі мною в мою кімнату, він спинився й поглянув на розклад руху поїздів, що висів у залі.

— Невже ви справді залишаєте нас, сер? — спитав я. — Міс Речел, напевно, схаменеться, якщо ви дасте їй час.

— Вона схаменеться тоді, — відповів містер Френклін, — коли почує, що я поїхав і не повернуся більше.

Я думав, що це в ньому заговорило обурення на мою панночку за її несправедливе ставлення до нього. Але насправді це було не так. Пані зауважила, що з того часу, як поліція з'явилася в нашому домі, досить було однієї згадки імені містера Френкліна, щоб міс Речел спалахнула від гніву. Він дуже любив свою кузину і не хотів признатися в цьому самому собі; але істина далася взнаки після від'їзду міс Речел до тітки. Він раптом відчув це в тяжку для себе хвилину і прийняв рішення, — єдине рішення, яке могла прийняти людина з характером, — поїхати з нашого дому.

Його розмова з сищиком відбулася в моїй присутності. Він сказав, що міледі готова визнати, що висловилась надто запально. Він спитав, чи згодиться сержант Кафф — при такому з її боку визнанні — прийняти винагороду і залишити справу про алмаз у такому стані, в якому вона є зараз. Сищик заперечив:

— Ні, сер. Винагорода дається мені