Місячний камінь - Вилки Коллінз

— Вона приходила до своєї таємної схованки, — почув я голос сищика, — і на цих скелях з нею сталось якесь страшне нещастя.

Слова сержанта викликали в моїй уяві змінений вираз обличчя дівчини, її слова і вчинки, заціпеніння й отупіння, з якими вона слухала мене й говорила зі мною, коли підмітала підлогу в коридорі кілька годин тому. Ці спогади підтверджували жахливий здогад сищика. Я хотів розповісти йому про страх, від якого в мене аж серце похололо; я поривався сказати: «Вона загинула смертю, яку сама шукала». Але ні, слова не сходили з моїх уст. Німа дрож міцно тримала мене в своїх лабетах. Я не відчував проливного дощу, не бачив припливу, що піднімався все вище й вище. Немов уві сні, переді мною з'явився привид загиблої бідолахи. Я бачив її знову, як і раніше, того ранку, коли прийшов сюди, щоб привести її додому; я знову чув, як вона говорить мені, що Тремтливі піски наче притягують її мимоволі, і запитує себе, чи не тут на неї чекає могила. Мене охопив якийсь незрозумілий жах за свою дитину. Моя донька була з нею ровесниця. Зазнавши таких же злигоднів, як і Розанна, моя донька теж могла померти такою ж страшною смертю.

Сержант лагідно підвів мене, а потім відвів подалі від місця, де вона загинула.

Мені стало легше дихати, і я тепер бачив усе довкруг таким, яким воно було в дійсності. Глянувши на піщані горби, я помітив, як до нас бігли перелякані слуги й рибалка Йолланд, вони гукали, чи не знайшлася дівчина. В кількох словах сержант пояснив їм, про що говорять сліди, і сказав, що з нею, напевно, скоїлося якесь нещастя. Потім він відкликав рибалку набік і, знову повернувшись до моря, спитав:

— Скажіть, а чи могла вона в таку погоду відпливти в човні з того виступу скелі, де закінчуються її сліди?

Рибалка вказав на буруни, що перекочувались по піщаному берегу, на величезні хвилі, що обдавали хмарами піни мис з усіх боків і відповів:

— Жодний, навіть найміцніший човен не міг би вивезти її звідси.

Сищик Кафф подивився востаннє на сліди, що виднілись на піску і які тепер швидко змивав дощ.

— Отже, — сказав він, — ось вам доказ того, що вона не могла піти звідси берегом. А це, — вів далі він, глянувши на рибалку, — доказ того, що вона не могла поїхати морем.

Він замовк і на хвилину замислився.

— За півгодини до мого приходу сюди її бачили, як вона бігла в напрямі Тремтливих пісків, — сказав він Йолланду. — Відтоді минуло досить багато часу, загалом — близько години. Чи глибоко було тоді по той бік скель?

Він показав на південь, тобто туди, де не було Тремтливих пісків.

— Судячи з того, — відповів рибалка, — який сьогодні приплив по той бік стрімчака, годину тому води не вистачило б, щоб утопити кошеня.

Сищик Кафф повернувся обличчям на північ, до пісків, і спитав:

— А на цьому боці?

— Ще менше, — відповів Йолланд. — Тремтливі піски були ледве змочені, не більше.

Сержант обернувся до мене і сказав, що нещасний випадок стався, напевно, в Тремтливих пісках. Язик мій розв'язався, нарешті.

— Нещасного випадку не було! — вигукнув я. — Їй остогидло життя, і вона прийшла сюди, щоб з ним тут покінчити.

Він одскочив од мене.

— Звідки ви знаєте? — спитав сержант.

Всі скупчились навколо мене. Сищик зараз же схаменувся. Він відтіснив од мене людей і сказав, що я — старий і що ця подія тяжко вразила мене.

— Залиште його самого на хвилину, — зажадав він.

Потім обернувся до Йолланда і спитав:

— Чи є можливість знайти її, коли почнеться відплив?

— Ніякої, — відповів Йолланд. — Що попаде у ці піски, те залишиться тут назавжди.

Промовивши це, рибалка зробив крок до мене й сказав:

— Містере Беттередж, я хочу сказати вам кілька слів про смерть цієї молодої жінки. Вздовж одного боку стрімчака, футів на чотири від скелі, серед Тремтливих пісків тягнеться мілина. Я вас питаю: чому вона не скористалася з неї? Якби вона посковзнулась ненароком, вона впала б там, де можна дістатися дна і де глибина сягає ледве до пояса. Розанна, мабуть, добралася бродом або стрибнула в самий вир пісків, — інакше не могла б загинути. Ні, випадкового нещастя не могло бути, сер! Її поглинула пучина Тремтливих пісків, і поглинула з її власної волі.

Почувши свідчення людини, на знання якої можна було покластись, сищик замовк. Ми всі принишкли, як і він. Ніби за взаємною згодою, ми звернули й піднялися по схилу берега.

На піщаних горбах зустріли помічника конюха, який біг до нас з дому. Це був добрий хлопець, він щиро поважав мене. Юнак подав мені коротеньку записку; на обличчі в нього був глибокий сум.

— Цю записку прислала вам Пенелопа, містере Беттередж, — сказав він. — Вона знайшла її в кімнаті Розанни.

То були її останні прощальні слова до старого, який з усіх сил старався, дякувати богові, завжди старався бути дружелюбним до неї.

«Ви часто прощали мені, містере Беттередж, у минулому. Коли вам доведеться бути на Тремтливих пісках, постарайтеся простити мені ще раз. Я знайшла свою могилу там, де вона чекала на мене. Я жила і вмираю, сер,