На дорозі - Джек Керуак

Цей палець став символом фінальної еволюції Діна. Йому на все було наплювати (як і раніше), проте тепер його також усе на світі турбувало; іншими словами, йому все було однаково, він належав до світу і нічого з цим не вдієш. Він зупинив мене посеред вулиці.

– Так, чувак, я знаю, що тебе, напевно, все дістало; ти щойно приїхав у місто і в перший же день нас викидають із дому, і ти думаєш, чим ти на таке заслужив і так далі – разом зі всіма гидкими проблемами – хе-хе-хе! – але подивись на мене. Будь ласка, Селе, подивися на мене.

Я подивився на нього. Він був у майці, порваних обвислих штанях, подраних черевиках; він був неголений, його волосся – божевільне і брудне, його очі налиті кров'ю, і величезний обмотаний палець стирчав у повітрі на рівні серця (він так мусив його тримати); на його обличчі була найбезглуздіша посмішка. Він ходив по колу і роздивлявся довкола.

– Що бачать мої очі? Ох – синє небо. Лонгфело! – Він хитався і блимав очима. І тер свої очі. – Ти колись роздивлявся вікна? Давай тепер поговоримо про вікна. Я бачив справді божевільні вікна, які на мене кривились, і деякі з них були завішені шторами, тому вони наче підморгували. – 3 моряцької торби він витяг «Паризькі таємниці» Ежена Сю і, поправляючи майку, почав у педантичній манері читати: «А тепер справді, Селе, давай оцінювати все, що ми бачимо…»

Він тут-таки забув про сказане і тупо роззирався навколо. Я зрадів, що приїхав. Зараз я був йому потрібний.

– Чому тебе Каміл викинула? Що ти робитимеш?

– Га? – сказав він. – Га? Га?

Ми думали, куди нам піти і чим зайнятись. Я зрозумів, що рішення було за мною. Бідний, бідний Дін – сам диявол ніколи не падав нижче; безумний, із запаленим пальцем, оточений побитими валізками свого сирітського хворобливого життя, розхристаний птах.

– А ходімо пішки в Нью-Йорк, – сказав він, – і поки йтимемо, вивчатимемо, все, що бачитимемо дорогою, -так.

Я витяг свої гроші, порахував їх і показав йому.

– Тут у мене є, – сказав я, – вісімдесят три долари з копійками, і якщо ти підеш зі мною, то поїдемо в Нью-Йорк, а потім – у Італію.

– В Італію? – спитав він. Його очі палали. – Італія, так, як же ми туди доїдемо, Селе?

Я це обдумав:

– Я зароблю трохи грошей, я дістану тисячу доларів від видавців. Ми поїдемо і будемо клеїти всіх божевільних жінок у Римі, Парижі, повсюди; ми сидітимемо в кафе на тротуарах; житимемо в борделях. Чому б не поїхати в Італію?

– Чому 6 ні, – сказав Дін, який зрозумів, що я не жартую, і глянув на мене краєм ока, бо раніше я ніколи не присвячував себе його обтяжливому існуванню; цей погляд був поглядом чоловіка, який востаннє зважує свої шанси перед тим, як зробити ставку. Я подивився на нього й почервонів.

– Що сталося? – запитав я і при цих словах відчув себе жалюгідним. Він не відповів, але продовжував підозріло коситись на мене.

Я намагався згадати все, що він зробив за своє життя і чи не було там чогось, що могло викликати в нього підозру саме зараз. Упевнено й чітко я повторив сказане:

– Поїхали зі мною в Нью-Йорк; я маю гроші. – Я глянув на нього; мої очі повнилися сліз, мені було прикро. Він і досі пильно на мене витріщався. Тепер його очі були порожні й дивилися крізь мене. Напевно, я став віссю нашої дружби, коли він збагнув, що я справді витратив декілька годин, думаючи про нього та про його проблеми, тож він намагався вмістити це в своїй надзвичайно заплутаній та стражденній структурі мислення. Щось клацнуло в нас обох. У мені це було раптове занепокоєння про чоловіка, який був на п'ять років молодший від мене, і чия доля переплелася з моєю протягом останніх років; у ньому це було те, що я зрозумів лише згодом. Він дуже зрадів і сказав, що все вирішено.

– Чого ти так дивився? – спитав я. Йому було боляче це чути. Він насупився. Дін рідко насуплювався. Ми відчули себе збентеженими та невпевненими. Ми стояли на вершині пагорба, прекрасного сонячного ранку в Сан-Франциско; наші тіні падали на тротуар. З висотки поряд із будинком Каміл вийшло одинадцять грецьких чоловіків та жінок, які одразу стали в ряд на сонячному тротуарі, поки один із них під'їхав вузенькою вулицею та посміхався із-за фотоапарата. Ми, роззявивши рота, дивились на цих древніх людей, які святкували весілля одної з дочок, можливо, тисячної в незламному темному поколінні, що посміхаються на сонці. Вони були добре одягнені, вони були дивні. Ми з Діном з таким самим успіхом могли бути десь на Кіпрі. У блискучому повітрі над нашими головами літали чайки.

– Ну, – сказав Дін сором'язливим і милим голосом. – То поїхали?

– Так, – відповів я. – Поїхали в Італію.

Ми підхопили наші сумки, він узяв велику валізу здоровою рукою, а я все інше, і ми пошкандибали на зупинку трамваю; через хвилину ми котилися з гори, наші ноги звисали; ми були двома розбитими героями західної ночі.

Розділ третій

СПОЧАТКУ ми пішли в бар на Маркет-стріт і все вирішили – ми будемо триматися разом і товаришувати до самої смерті. Дін був дуже тихий та занепокоєний, він дивився на старих волоцюг у салоні, які нагадували йому батька:

– Я думаю, що він у Денвері, – цього разу нам украй необхідно знайти його, може, він у місцевій в'язниці, може знов на Лерімер-стріт, але його треба знайти. Домовились?

Усе було домовлено; ми зробимо все, чого ніколи не робили раніше, бо були занадто дурними в минулому. Також ми пообіцяли собі два дні гульок у Сан-Франциско, і звісно, вирішили їхати через бюро подорожей, де платиш тільки за бензин, і економити якомога більше грошей. Дін запевнював мене, що йому більше не потрібна Мерілу, хоча він досі її любив. Ми погодилися, що він знайде собі когось у Нью-Йорку.

Дін одягнув костюм у смужку і спортивну майку, ми запхали наші манатки у камеру схову за десять центів на автобусній станції й пішли зустрітися з Роєм Джонсоном, котрий мав бути нашим водієм на дводенних гульках у Фріско. Ми з Роєм домовились про все