На дорозі - Джек Керуак

З'явився хлопець тенора; він був маленьким підтягнутим негром з великим гарним «Кадилаком». Ми заскочили в машину. Він згорбився над кермом і погнав просто через Фріско, без жодної зупинки, сімдесят миль на годину, просто через дорожній рух, його навіть ніхто не помітив, він був настільки крутий. Дін нетямився в екстазі:

– Поглянь на цього типа, чувак! Поглянь, як він сидить і в нього ані рисочка не здригнеться, і просто пре і може всю ніч ось так говорити, тільки він не дуже хоче говорити, ой, чувак, всі речі, всі речі, які б я міг – я хотів – о, так. Давай, давай не зупинятись – погнали! Так!

Хлопець звернув, привіз нас прямо під «Схов Джеймсо-на» і припаркувався. Під'їхало таксі; з нього вискочив худий підстаркуватий негр-проповідник, він кинув долар таксисту і закричав:

– Дми! – він забіг у клуб і пролетів крізь бар на першому поверсі, із криком: «Дми! Дми! Дми!» спотикаючись, піднявся нагору, мало не падаючи лицем на підлогу, вибив двері й увірвався в зал джазових сейшенів, тримаючи руки перед собою, аби ні на що не впасти, і впав просто на Абажура, котрий працював того сезону в «Схові», музика грала на всю і він стояв у дверях з криком: «Дми заради мене, чувак, дми!»

Хлопець був маленьким невисоким негром з альт-горном, і Дін одразу сказав, що той очевидно живе зі своєю бабусею, як Том Снарк, весь день спить і грає всю ніч. Хлопець грав сотню приспівів перед тим, як виходити за гроші, і саме це він зараз робив.

– Це ж Карло Маркс! – закричав Дін над хаосом.

Так і було. Цей маленький бабусин онучок з немов приклеєним альтом та блискучими оченятами; з маленькими кривими ніжками зі своїм ріжком, копав ногами й пильно дивився на глядачів (а вони лише сміялись за десятком столів, кімната була тридцять на тридцять футів з низькою стелею), і ніколи не зупинявся. Його ідеї були дуже прості. Йому подобалась несподіваність простої нової варіації приспіву. Він ішов від «та-туп-тадер-рара… та-туп-тадер-рара», повторюючи його і стрибаючи під нього, цілуючи свій ріг та посміхаючись у нього, далі переходив до «та-туп-ІІ-да-дадера-РУП! та-туп-ІІ-да-дадера-РУП!», і все це були чудесні моменти сміху та розуміння. Його тон був виразний, немов дзвін – високий, чистий, він дув просто нам в обличчя на відстані двох футів. Дін стояв напроти нього, не думаючи ні про що, нахиливши голову, склавши руки, все його тіло тремтіло і піт – завжди піт -лився та хлюпав по його вимученому комірцю, щоб впасти у калюжу біля його ніг. Галатея та Марі були там, і ми це зрозуміли лише через п'ять хвилин. Ого, ночі Фріско кінець континенту і кінець сумніву, прощавайте всі сумніви і вся клоунада. Абажур гасав навколо з підносами з пивом; усе, що він робив, відбувалося в ритмі; він з бітом закричав на офіціантку:

– Ей, ти, крихітка, відійди, відійди, Абажур проходить, – і немов ураган, пролетів повз неї з пивом у повітрі, потанцював з кухарями і спітнілий повернувся назад. Трубач з рогом зовсім незворушно сидів за кутовим столом з неторкнутим напоєм перед собою, втупивши божевільний погляд у простір, його руки звисали по боках, майже дістаючи до підлоги, його ноги були розпростерті, як роззявлені язики, його тіло скрутилось у тотальний страх та глибоку печаль, і все, що могло бути у нього в душі – чоловік, який щоночі вирубував себе і дозволяв іншим себе убивати. Все крутилось навколо нього, немов хмара. Цей маленький бабусин альт, цей маленький Карло Маркс стрибав і витанцьовував, як мавпа, зі своїм магічним рогом і видув двісті приспівів блюзу, кожен божевільніший за попередній, і він не подавав ознак утоми або бажання припинити. Все приміщення тремтіло.

Через годину я стояв з Едом Фурньє на розі Четвертої та Фолсом, він був сан-франциським альтистом, котрий чекав зі мною, поки Дін дзвонив із салуна до Роя Джонсона, щоб той нас забрав. Ми просто говорили, аж раптом побачили щось дуже дивне й божевільне. Це був Дін. Він хотів дати Рою адресу бару, а тому попросив його почекати хвилинку на лінії, а сам пішов дізнаватися, та для цього йому треба було пробігти через увесь довгий бар, напханий галасливими п'яницями в білих сорочках, вийти на середину вулиці й подивитись на дорожні знаки. Так він і зробив, низько зігнувшись, немов Граучо Маркс, його ноги з неймовірною швидкістю винесли його з бару, немов видіння з роздутим пальцем посеред ночі, він вилетів і зупинився посеред дороги, всюди шукаючи знаки. їх було важко побачити в темряві, тому він з десяток разів крутився круг себе, з пальцем у повітрі, у навіженій схвильованій тиші, божевільно-волохатий чоловік з роздутим пальцем, піднятим, немов велична небесна гуска, крутячись та крутячись у темряві, тоді як інша рука була в штанях. Ед Фурньє казав:

– Я видуваю чіткий звук, куди б я не пішов, і якщо комусь не подобається, я нічим цьому не можу зарадити.

А скажи, чувак, цей твій товариш справді божевільний тип, ти подивись на нього, оп там?

Ми подивились. Стояла тиша, поки Дій дивився на знаки, тоді помчав назад у бар, майже збиваючи тих, хто виходив з бару, і так швидко прошмигнув через бар, що всім довелось примружитись, щоб його роздивитись. Незабаром з'явився Рой Джонсон, з тісю ж неймовірною швидкістю. Дін беззвучно прослизнув через дорогу і сів у машину. Ми знов були в дорозі.

– Тепер, Рою, я знаю, що ти весь у всяких штуках зі своєю дружиною через все оце, але нам дуже треба приїхати, за неймовірні три хвилини, на Сорок Шосту та Гірі, або все втрачено. Агам! Так! (Кахи-кахи.) Вранці Сел та я їдемо в Нью-Йорк, і це наша остання ніч розваг, і я знаю, що ти не проти.

Ні, Рой був не проти; він лише проїжджав на кожне червоне світло і підганяв нас у нашій дурості. На світанку він пішов додому спати. Ми з Діном закінчили свій вечір з кольоровим типом на ім'я Уолтер, котрий замовляв у барі випивку і виставляв її в ряд зі словами:

– Винний-сподіоді! – Це – шот вина, шот віскі та шот портвейну. – Гарний солодкий піджачок для всього цього поганого віскі! – кричав він.

Уолтер запросив нас додому на пляшку пива. Він жив у нетрях за Говардом. Його дружина спала,