На дорозі - Джек Керуак
На світанку я спіймав свій нью-йоркський автобус і попрощався з Діном та Мерілу. Вони просили пару моїх бутербродів. Я відповів – ні. Це була похмура хвилина. Ми всі думали, що більше один одного не побачимо і нам було начхати.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ перший
НАВЕСНІ 1949 р. я мав декілька доларів, заощаджених із моїх солдатських освітніх чеків, і я поїхав у Денвер, плануючи там оселитися. Я уявляв себе в Середній Америці, патріархом. Я був самотнім. Там не було нікого – ні Бейба Раулінса, ні Рея Раулінса, ні Тіма Грея, ні Беті Грей, ні Роланда Мейджора, ні Діна Моріарті, ні Карло Маркса, ні Еда Данкела, ні Роя Джонсона, ні Томі Снарка, нікого. Я блукав по Кьортіс-стріт і Ларімер-стріт, деякий час працював у оптовому фруктовому магазині, де мене майже взяли на роботу в 1947-му – найтяжча робота в моєму житті; якось я та малі японці мали вручну перемістити вантажний вагон вагою сто футів, використовуючи допотопний домкрат, який рухав вагон лише на четверть дюйма з кожним ривком. Я тягав ящики з гарбузами з льодяної підлоги морозильних камер на пекуче сонце. В ім'я Господа і всього святого, навіщо?
Я блукав у сутінках і відчував себе пилинкою на поверхні сумної червоної землі. Я пройшов повз готель Вінд-зор, де Дін Моріарті жив зі своїм батьком у часи депресії в 30-х, і так само, як у минулому, я всюди шукав сумного казкового бляхаря з моєї уяви. Ти або знаходиш когось, хто нагадує тобі твого батька в таких місцях, як Монтана, або шукаєш батька свого товариша там, де його вже нема.
Бузковим вечором я йшов посеред ліхтарів 27-ї вулиці та Велтона, кожен мій м'яз болів; я бажав бути негром, думаючи, що для екстазу мені не вистачало всього найкращого, що пропонував білий, – не вистачало життя, щастя, розваг, темноти, музики, не вистачало ночі. Я зупинився біля невеличкого сарайчика, де чоловік продавав гострий червоний чилі в паперових коробочках; я його купив і їв, прогулю-чись темними таємничими вуличками. Я хотів бути денверським мексиканцем або навіть бідним запрацьованим япон-чиком, усім, крім того, ким я так безпросвітно був; я – білий розчарований чоловік. Усе моє життя я мав білі амбіції; саме тому я покинув таку чудову жінку, як Тері в долині Сан-Хоакін. Я проминав темні веранди мексиканських і негритянських будинків; там були м'які голоси, час від часу з'являлося сутінкове коліно таємничої привабливої дівчини і темні обличчя чоловіків за плотами, вкритими кущами троянд. Маленькі діти сиділи, немов мудреці, у древніх кріслах-качалках. Група кольорових жінок пройшла повз мене, і одна з молоденьких, відірвавшись від материнського вигляду старших, швидко підбігла до мене: – Привіт, Джо!
Раптом вона побачила, що я не Джо, і червоніючи, побігла назад. Я так хотів бути Джо. Я був лише самим собою, Селом Парадайзом, сумним чоловіком, прогулювався бузковою пітьмою, нестерпно солодкого вечора, сподіваючись перекинутись словом із щасливими, правдивими й захопленими неграми Америки. Занедбані райони нагадали мені Діна та Мерілу, які з дитинства добре знали ці вулиці. Я так хотів їх знайти.
На перехресті 23-ї вулиці та Уелтона грали у софтбол під світлом прожекторів, які освітлювали й газові балони. Велика захоплена публіка викрикувала під час кожного пасу. Дивні молоді герої всіх різновидів, білі, кольорові, мексиканці, чисті індіанці, усі були на полі, граючи з болісною серйозністю. Дітвора з пісочниці, от і все. Ніколи у своєму житті спортсмена я не дозволяв собі так грати перед сім'ями, дівчатами, місцевими дітьми, вночі, під ліхтарями; це був коледж, серйозний, тверезий; без усякого дитячого й людського щастя. Зараз було запізно. Біля мене сидів старий негр, який, як виявилось, кожного вечора дивився матчі. Біля нього сидів старий білий волоцюга; потім мексиканська сім'я, потім якісь дівчата, якісь хлопці – все людство, вся братія. Ох, сум світла уночі! Молодий пітчер був схожий на Діна. Гарненька білявка серед натовпу нагадувала Мерілу. Це була Денверська Ніч; усе, що я робив, – це лише помирав.
Там у Денвері, там у Денвері Я лише помирав
Через дорогу на своїх ґанках сиділи негритянські сім'ї, розмовляючи й дивлячись на зорі крізь дерева, відпочиваючи у спокої та інколи звертаючи увагу на гру. Тим часом багато машин проїхало повз і зупинилось на червоне світло світлофора. Все було збудженим, і повітря сповнилось вібраціями щасливого життя, яке ще нічого не знає про розчарування, «біле горе» і таке інше. Старий негр тримав банку пива в кишені свого пальто; він її згодом відкрив; старий білий чоловік заздрісно косився на банку та рився в кишені, щоб побачити, чи він теж може купити собі банку пива. Як я помирав! Я пішов далі.
Я пішов відвідати багату дівчину, мою знайому. Вранці вона витягла стодоларову купюру зі своїх шовкових колготок і сказала:
– Ти весь час говориш про подорож у Фріско; раз так, бери це і їдь веселитись.
Так усі мої проблеми вирішились, і я спіймав машину в бюро подорожей за одинадцять доларів на бензин до Фріско і погнав через увесь край.
Машину вели двоє хлопців; вони сказали, що працюють сутенерами. Ще двоє хлопців були пасажирами, як і я. Сидіти було тісно, тож кожен думав про своє. Ми переїхали перевал Берто, виїхали на велике плато, потім Табер-наш, Трабелсома, Кремліига; перевал Заячі Вуха до Стрім-боут-Спрінгс, і вирвались на простір; п'ятдесят миль об'їзду в куряві; потім Крейг і Велика Американська Пустеля. Переїжджаючи кордон між Колорадо та Ютою, я побачив у небі Господа у формі велетенських золотих пекучих хмар, які неначе показували на мене пальцем і казали:
– Проїжджай і їдь далі, ти на дорозі в рай.
Ох, ну що ж, мене більше цікавили старі прогнилі вагончики та більярдні столи біля лотка з кока-колою, де були хатки та пошарпані негодою вивіски, які тремтіли на примарному, таємничому пустельному вітрі, промовляючи: «Тут жив Біл Гримуча Змія»
