На дорозі - Джек Керуак

– Чувак, де Мерілу?

– Шльондра втекла. – Каміл була полегшенням після Мерілу; вихована, приємна молода дівчина, і вона знала, що вісімнадцять доларів, які їй вислав Дін, були моїми. Але, о, куди ж ти пішла, солодка Мерілу? Я відпочив пару днів удома в Каміл. З вікна вітальні її дерев'яного будинку було видно все Сан-Франциско, воно палало зеленим та червоним світлом посеред дощової ночі. За ті дні, що я там був, Дін займався найбезглуздішими речами своєї кар'єри. Він влаштувався демострувати нові чудо-пічки. Продавець дав йому купу екземплярів та брошур. У перший день Дін був ураганом енергії. Я їздив з ним містом, поки він проводив зутрічі. Суть була в тому, щоб бути запрошеним на обід чи вечерю, а потім вискочити і почати показувати чудо-пічку.

– Чувак, – збуджено кричав Дін, – це ще божевільніше ніж тоді, коли я працював на Сайну. Сайна торгував енциклопедіями в Окленді. Ніхто не міг йому відмовти. Він виголошував довгі промови, стрибав вгору-вниз, сміявся і плакав. Якось ми увірвалися в дім Оуків, де всі збирались на похорон. Сайна впав на коліна й молився за упокій душі померлого. Оуки почали плакати. Він продав увесь комлект енциклопедій. Він був найбезумнішим типом на світі. Цікаво, де він зараз? Ми любили бути поближче до гарненьких молодих дочок і обмацувати їх на кухні – руку через плече, демонструю. Ах! Гммм! Ого!

– Так тримати, Діне, – сказав я. – Може, колись ти станеш мером Сан-Франциско.

Він готував усі свої теревені про пічку і вечорами тренувався на мені та Каміл.

Одного ранку він стояв голий, роздивляючись Сан-Франциско у вікно, поки сходило сонце. Він був, немов майбутній язичницький мер Сан-Франциско. Але енергія його вичерпалась. Якось продавець прийшов дізнатися, як у Діна справи. Дін розлігся на дивані.

– Ти пробуєш це продати?

– Ні, – сказав Дін, – у мене на підході нова робота.

– Ну, тоді що ти плануєш робити з усіма цими екземплярами?

– Я не знаю.

У мертвій тиші продавець зібрав усі свої сумні каструлі й пішов геть. Мені все остогидло. Діну теж.

Якось уночі в нас обох знову зірвало дах; ми дивилися Сліма Гаярда в маленькому нічному клубі Фріско. Слім Гаярд – високий худий негр з великими сумними очима, який завжди каже «Чудово-оуруні» і «Бурбон-оуруні». У Фріско великі щасливі натовпи молодих напівінтелектуа-лів сиділи у нього в ногах і слухали його гру на піаніно, гітарі та бонгах. Коли він розігрівається, то знімає сорочку й майку та справді дає жару. Він робить і говорить усе, що може стукнути йому в голову. Він може співати «Бетонозмішувач, Пу-ті Пу-ті» і раптово сповільнити темп та замислено торкатися барабанів, кінчиками пальців ледве дотикаючись шкіри, поки всі, завмерши, нахиляються вперед, щоб почути; здається, що він так продовжуватиме хвилину, але він не зупиняється цілу годину, створюючи кінчиками своїх нігтів майже неіснуючий звук, все тихі-ший і тихіший, доки він цілком зникає, і звуки машин вкрадаються через відкриті двері. Потім він повільно встає, бере мікрофон і дуже повільно каже:

– Чудово-оуруні… гарно-оуруні… привіт-оуруні… бурбон-оуруні…, як там хлопці в першому ряду цілуються з дівчату-унями… оуруні… оуруніруні… – Він так продовжує п'ятнадцять хвилин, його голос м'якшає і м'якшає, і згодом цілком зникає. Його великі сумні очі сканують глядачів.

Дін встав з криками:

– Боже! Так!

Він зводить руки, ніби для молитви, увесь укритий потом:

– Селе, Слім знає час, він знає час.

Слім сідає за піаніно й бере дві ноти, дві до, потім ще дві, потім одну, і раптом великий кремезний басист прокидається і усвідомлює, що Слім грає «До-Джем блюз», і він закидає свій великий вказівний палець на струни й починається біт, і всі розкачуються, а Слім виглядає таким же сумним; вони півгодини видають джаз, а потім Слім божеволіє, хапає бонги і грає надзвичайно швидкий кубинський біт і кричить божевільні речі іспанськими, арабськими, перувіанськими діалектами, потім єгипетською, далі кожною відомою йому мовою, а знає він безліч. Нарешті сет закінчився; кожен сет триває дві години. Слім Гаярд оперся на стовп і сумно дивиться на голови людей, які підходять із ним поговорити. Бурбон прослизнув йому в руку:

– Бурбо-оруні – вам дяко-оруні…

Ніхто не знає, де Слім Гаярд. Діну якось приснився сон, у якому він був вагітний і його живіт розпух та посинів, поки він лежав на газоні біля каліфорнійської лікарні. Під деревом, у компанії кольорових чоловіків сидів Слім Гаярд. Він подивився на нього відчайдушними очима матері. Слім сказав:

– Ось так тако-оуруні. – Дін підійшов до нього, до свого Бога; він думав, що Слім – Бог; він метушився і кланявся йому та запропонував приєднатися до нас.

– Чудово-оуруні, – сказав Слім; він приєднається до будь-кого, проте не обіцяє бути присутнім духом. Дін знайшов стіл, купив випивку і напружено сидів напроти Сліма. Слім мріяв над його головою. Щоразу, коли Слім казав: «Оуруні», Дін казав: «Так!» Я сидів із цими двома божевільними. Нічого не відбувалось. Для Сліма Гаярда весь світ був одним великим оуруні.

Тієї ночі я зацінив Абажура на перехресті Філмора та Гірі. Абажур – великий кольоровий чувак, який приходить у музичне Фріско в пальто, капелюсі та шарфі, вистрибує на сцену й починає співати; на його чолі вібрують вени; він вигинається назад та кожним м'язом своєї душі видуває могутній блюз сирен; співаючи, він кричить на людей:

– Не вмирайте, щоб потрапити в рай, починайте з «Доктором Пепером» і закінчуйте віскі! – Його голос перекрикує все. Він корчить міни, вигинається, він робить геть усе. Він підійшов до нашого столу, нахилився і сказав:

– Так!

Потім він вивалився на вулицю й пішов до іншого кабаку. Ще є Коні Джордан – божевільний, який співає і розмахує руками, забризкує всіх потом, перекидає мікрофон і верещить, як жінка; його можна побачити пізно вночі, втомленого, слухаючи безумні джазові сети у «Схові Джеймсона», з великими круглими очима і обвислими плечима: його погляд націлений на порожнечу і випивку. Я ніколи не бачив настільки божевільних музикантів. У Фріско всі видавали шалений джаз. Так ми з Діном вештались по Сан-Франциско, поки я не дістав свій наступний солдатський чек та не зібрався їхати додому.

Чого я досяг, приїхавши у Фріско, сам не знаю. Каміл хотіла, щоб я поїхав геть; Діну