На дорозі - Джек Керуак

– Ого-о! – сказав Дін. Вій чухав свої груди й живіт; піт стікав рікою з його обличчя.

Бум, бам, той барабанщик вибивав свої барабани до самого низу і прокочувався по них назад у гору своїми смертельними паличками, ратліті-бум! Великий товстий чоловік стрибав на платформі, від чого вона прогиналась і тріщала:

– Йо-о!

Піаніст бив по клавішах розпростертими орлиними пазурами лише в інтервалах, коли величний тенор вдихав повітря для наступного заходу – китайські клавіші розбивали піаніно по кожній дощечці – чінк, і дотику – боньк! Тенор зіскочив з платформи і стояв посеред натовпу, граючи навколо себе; капелюх зліз йому на очі; хтось підтягнув його вгору. Тенор відкинувся назад, гупнув по землі ногою і видав жорсткий, дикий вибух, вдихнув, підняв свій ріг, повітря наповнилось високим, широким криком. Дін був прямо перед ним і його лице було опущене над розтрубом, він аплодував та капав своїм потом на ключі чоловіка, і чоловік помітив і сміявся у свій ріг довгим тремтячим божевільним сміхом; усі навколо теж почали сміятись; вони розкачувались і розкачувались; нарешті тенор вирішив зірвати собі дах, він зігнувся і довго тримав високе «Мі», поки все навколо руйнувалось, крики зростали, і я думав, що з найближчої дільниці прилетять копи. Дін був у трансі. Очі тенора дивились прямо на нього; перед ним був божевільний, який не просто розумів, але був небайдужим і хотів розуміти більше, набагато більше ніж можливо, і вони почали за це змагатися; все виходило з рога, більше не було фраз, лише крики і крики, «Бау» і вниз до «Біп» і вгору до «Ііііі!», і вниз до клацання та бокового відлуння звуків рога. Він пробував усе – вгору, вниз, вбоки, догори ногами, горизонтально, на тридцять градусів, на сорок градусів, і нарешті він впав комусь на руки і здався; всі проштовхувалися з криками:

– Такі Такі Оце він видав! Дін витерся хустинкою.

Потім тенор піднявся й попросив повільний біт та з сумом подивився над головами людей на відчинені двері й почав співати «Заплющ очі». На мить усе затихло. Тенор був одягнений у пошарпаний замшевий костюм, фіолетову сорочку, подрані черевики і невипрасувані штани, йому було байдуже. Він був подібний до негритянського Гасела. Його величезні карі очі перейнялися смутком та співом довгих пісень з тривалими виваженими паузами. Але на другому куплеті він прокинувся, схопив мікрофон, зістрибнув зі сцени й нахилився. Щоб видути ноту, він доторкнувся до черевика і витяг ЇЇ вгору до видиха, і видихнув так сильно, що аж захитався і оговтався аж на наступній ноті. «Му-у-у-у-узика гра-а-а-а-ай!» Він відхилися назад обличчям до стелі, низько тримаючи мікрофон. Він трясся і хитався. Потім він нахилився вперед, майже падаючи лицем на мікрофон. «Грай дрімливо для танців» -і він подивився на вулицю, незадоволено скрививши лице, типова крута посмішка Білі Голідей. «Поки ми з тобою коханці» – він хитався в різні боки – «Відпочинок кохання» – він з огидою до всього світу похитав головою – «Все нам буде здаватися» – чим буде здаватися? Всі чекали; він похмуро відповів: «Чудовим». Піаніст узяв акорд. «Крихітка, ти просто заплющ свої гарненькі оченята» – його рот затремтів, він подивився на нас, на мене та Діна, з виразом обличчя, яке наче казало: «Ей, що ж ми всі робимо на цьому сумному коричневому світі?» Потім настав кінець пісні і для цього мала бути довжелезна підготовка, за час якої можна було відправити всі можливі листи до Гарсії навколо світу дванадцять разів, та хіба це когось обходить? Бо тут ми мали справу з кісточками та соком бідного бітового життя на богом забутих вулицях людства; він це сказав і співав: «Заплющ свої…» і видихнув до самої стелі та крізь зорі в далечінь, «Оо-о-о-о-очі!» Похитуючись, зійшов зі сцени, занурившись у свої думки. Він сидів у кутку в гурті хлопців і не звертав на них уваги. Він дивився вниз і плакав. Він був найвеличніший з усіх.

Ми з Діном підійшли з ним поговорити. Ми запросили його до нас у машину. У машині він раптом закричав:

– Так! Нічого не люблю більше ніж гарні гулянки! Куди поїдемо? – Дін скакав і маніакально реготав.

– Потім! Потім! – сказав тенор. – Я попрошу свого хлопця підкинути нас до «Схову Джеймсона», мені треба співати. Чувак, я живу, щоб співати. Співаю «Заплющ свої очі» вже близько двох тижнів – нічого іншого співати не хочу. А чим ви, хлопці, займаєтесь?

Ми розповіли, що через два дні поїдемо в Нью-Йорк.

– Боже, я ніколи не був у Нью-Йорку, а кажуть там справді чітке місто, але мені гріх нарікати на те, де я зараз. Я, знаєте, одружений.

– О, справді? – зрадів Дін. – І де ж твоя кохана сьогодні?

– Ти про що? – сказав тенор, скоса глянувши на нього. – Я тобі сказав, що з нею одружений, чи ні?

– А, так, так, – відповів Дін. – Я просто запитав. Може, у неї є подруги? Або сестри? Гулянка, знаєш, я просто хочу гуляти.

– Ага, яка ж користь від гулянок, життя занадто сумне, щоб увесь час гуляти, – сказав тенор, похиливши погляд на вулицю. – Чо-о-орт! Я без гроша і сьогодні мені плювати.

Ми зайшли назад по добавку. Дівчата настільки розізлилися на нас із Діном за те, що ми відірвались і пішли геть, що пішки подалися до «Схову Джеймсона»; машина все одно не заводилась. У барі ми побачили жахливу сцену: зайшов білий хіпстер-педик, одягнений у гавайську сорочку, і спитав у великого барабанщика, чи йому можна пограти. Музиканти підозріло подивились на нього:

– А ти дуєш? – Він, схвильовано, відповів: «Так». Вони подивились один на одного і сказали: – Ага, ага, саме цим цей тип займається, чо-о-орт!

Педик сів за барабани, і вони заграли джамповий номер, а той почав дурновато погладжувати головний барабан, витягуючи шию, немов у проаналізованому Рейхом екстазі, що нічого не означає крім трави, м'якої їжі та дурнуватих модних забав. Але йому було начхати. Він радісно посміхався у простір і підтримував біт, хоча й м'яко, з бопо-вими нюансами, радісний бурхливий фон для серйозного блюзу, який грали хлопці, забувши про нього. Великий негр з шиєю бика сидів і чекав на свою чергу.

– Що цей тип робить? – сказав він. – Давай грай музику! Що за біс?