Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Він сидів спиною до Аладина і намагався думати про те, що мав би зробити зараз. Але в голові була стіна, складена з нерозумного відчуття, з думки, що здоганяла, скільки б не намагався втекти від неї, — що він прокинувся запізно, мусив прийти раніше, коли хлопчик був ще живий.
Почувався винним, хоч і не знав чому.
Був уже день, коли він нарешті підвівся, поклав долоню на ще не захололе чоло і середнім та великим пальцями закрив хлопчикові очі. Побачив ніж, гарний, якого не бачив ніколи досі. Взяв його в руку, та на лезі не було жодної краплі крові. Отже, хлопчика не вбито. Ніхто не візьме його смерть на душу.
Закопав тіло у найстарішій з п’яти руїн, у будинку двоюрідного діда, що розвалився понад п’ятдесят років тому, і довго думав, чи покласти ножа поруч із хлопчиком. Але зрозумів, що це було б недобре. Якщо вже дитину не можна поховати по-людському, а не можна, бо тоді Іванові Завишину довелося б розмовляти з містянами й пояснювати, що сталося, тоді краще все ж не ховати її з ножем, ніби вбивцю. Подумав іще, чи не годилося б заради хлопчика перервати своє мовчання, та хто б став слухати, коли всі вважають його божевільним і проклятим?
Хоч, може, Іван Завишин так би й зробив, якби тільки знав, що коїтиметься з ним наступної ночі.
Уже вві сні він збагнув, що сон цей не його. У цьому сні він згорнувся клубочком під чужим будинком і почав кликати батька. Дивився в бік моря, на лінію, над якою починалося небо, бо знав, що батько там, за нею. Отак і заснув, кличучи, у своєму сні, і знову наснилося, що лежить під чужим порогом і кличе батька. Поки не прокинувся, Іван перепливав зі сну в сон, і снилося постійно те саме, вічно чуже.
Так було першої ночі, і хтозна, скільки ночей минуло, поки місто дізналося про муки чоловіка, з яким ніхто не розмовляв, ніхто не бачився, бо в завулок із п’ятьма руїнами, двома палацами, які невдовзі ними стануть, і будиночком, у якому мешкав останній шляхтич Завишин, людська нога давно вже не ступала. І не ступить, поки Іван не помре у своєму сні, поки не проваляться останні дахи, і поки кожен камінь, із яких були зведені будинки, не перетвориться на прах. Доти корабель із чорними людьми вже допливе до Місира, а народ в лиху годину повторюватиме: «Боронь тебе Боже від Івана Завишинового сну». І завжди горло стискатиметься, перш ніж язик намацає двоє своїх літер.
Йид
Ім’я Сави Турудії-Костича колись — можливо, за десять чи п’ятнадцять років, — з’явиться у каталозі американської Бібліотеки Конгресу, де серед публікацій з цілого світу збережено і всі числа найважливіших щоденних газет, які виходять у Сербії. Це станеться тоді, коли система буде повністю комп’ютеризована, всі сторінки газет буде поскановано, а всі згадані на них імена будуть введені до велетенського, зручного в користуванні абеткового покажчика, де буде зазначено й частоту згадування, і дату та місце, з якого певне ім’я продовжило своє життя у газеті. Ім’я Сави Турудії-Костича з’явиться лише раз, у белградських «Вечірніх новинах» за 21.11.1992 року, в рубриці «Чорна хроніка».
«У жахливій автокатастрофі, що сталася нині пізно вночі біля Баїної Башти, одинадцять осіб важко травмовано, а один чоловік загинув. Зіткнулися автобус із номерами міста Ніш та приватна вантажівка без розпізнавальних знаків. Серед травмованих водій автобуса Благойє Сетінов, інші десять — пасажири вантажівки, так само як і загиблий Сава Турудія-Костич (23), уродженець Заєчара. Органи громадської безпеки розслідують причини цієї трагічної аварії, що сталася на рівній та безпечній ділянці траси. Щасливою обставиною в цьому є те, що автобус із Ніша був порожній, інакше людські жертви були б значно більшими».
Ця подія не згадувалася в інших газетах за 21.11.1992 року, і в наступні кілька днів не згадувалася також. Ніде не з’явилися некрологи з іменем Сави Турудії-Костича, не було опубліковано й звіту за результатами розслідування причин аварії. Це й зрозуміло почасти. Довкола була війна, і одна, по суті, мирна смерть не могла важити багато.
Якщо одного прекрасного дня ексцентричний дослідник архівів газет югославськими мовами зацікавиться автомобільною аварією біля Баїної Башти, або ж його приваблять ритм та мелодія імені Сави Турудії-Костича аж настільки, що захоче реконструювати його життя — це завдання, попри досягнутий — але й передбачений — технічний рівень як вашингтонської бібліотеки, так і інших дослідницьких центрів документації, виявиться неможливим. Навіть якщо ми піддамося вічному оптимізму наукового прогресу, у наступні п’ятсот років справа Сави Турудії-Костича все одно не зможе бути розслідувана. Яка справа? Та, що виникає вже з факту, що жив собі й помер чоловік з таким іменем.
Додаткову складність для майбутнього дослідника може становити і той факт, що ім’я Сави Турудії-Костича фігурує тільки у трьох офіційних документах зниклої вже держави. У муніципальній книзі народжень, у реєстрі осіб, що постійно мешкають у Заєчарі, і в списку учнів першого класу початкової школи «Іван Ґоран Ковачич». У другому класі такого учня вже немає, немає й записів про перехід до іншої школи, хоч і мали би бути, відповідно до тодішніх правил. У Заєчарі Саву Турудію-Костича ніхто не пам’ятає, а його батьків, Вукосаву й Славолюба, неможливо розшукати. Вони не живуть у тому місті, але й у книзі смертей їх теж немає. Немає й відомостей про зміну постійного місця проживання в муніципалітеті. Вони жили на вулиці Бориса Кідрича, будинок 12. Будинку з цим номером нині також не існує, його знесли 1984 року.
Однак можна було б вийти на слід вантажівки, в якій, за повідомленням «Вечірніх новин», загинув Сава Турудія-Костич. У тодішньому управлінні державної безпеки в Баїній Башті, ближче до кінця війни перейменованому в поліцейське управління, зберігається дозвільний документ на вантажівку марки «FAP», вироблену 1962 року і зареєстровану в Тузлі на ім’я Степана Керошевича, постійного мешканця Власениці, Соціалістична Республіка Боснія і Герцеґовина. Дозвіл супроводжується короткою службовою запискою, зробленою від руки кирилицею: «Відновленню не підлягає.
