Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
В узголів’ї хлопчика поклав фінського ножа. Лезо так яскраво зблиснуло в світлі гасової лампи, що здалося, ніби в невеликій бідній хатині спалахнули три маяки мису Доброї Надії. Сліз на жінчиних щоках він не побачив. Бо й не дивився на неї. Пильно розглядав малого, намагаючись у його обличчі розпізнати дорослі риси, ті, в яких виявляється схожість між сином і батьком, та не знайшов їх, бо такі риси прорізуються, коли людське дитинча починає пам’ятати. А до того часу ще потрібно було почекати.
Він пішов розчарований, бо не лишив на Аладинові свого знака. Чи тільки здавалося, що не лишив.
Мати сховала ніж на буфет, щоб не потрапив хлопчикові на очі, коли той підросте. Її не лякало лезо, вона, мабуть, освітлювала б ним халупку, якби жила сама, але чорні здогади охоплювали її через три риски, вирізані на колодці з рожевого дерева. Її чоловік убив не один раз, учинив так іще двічі, зі смаком, і не хотів про це забувати. Мусив бути ще й другий ніж, яким він закарбував злочини першого, і дай Боже, щоб там на колодці теж не було позначок.
Знала, що чоловік не повернеться, і не хотіла його пам’ятати. Вирішила ніколи не розповідати малому про батька.
Але марно: щойно заговоривши, Аладин уже вимовляв його ім’я. «Мій тато моряк», — сказав, коли ще в штанці пісяв. Ще дибуляючи непевним кроком у дворі, він уже знав назви островів у Північному морі. Нічого дивного не було б, якби Аладин мав од кого почути це все. Але ні вона, ні будь-хто інший не казали дитині, як звати її батька, і ніхто не міг знати, що він моряк. Назви островів мати знала, бо колись давно, ще вірячи в благословення їхнього шлюбу, вивчила їх від чоловіка однієї зимової ночі без свічок та гасової лампи. Хлопчик усе знав сам, йому й казати не довелося.
Подумала: може, вона говорить уві сні? Щоб нещастя не ширилося і щоб Аладин з її провини не перейняв батькового зла, щоночі перед сном вона вкладала собі до рота сиру картоплину і обв’язувала вуста хусткою, щоб не виплюнути уві сні. Так була певна, що не говоритиме зайвого.
«Де ніж?» — спитав одного прекрасного дня Аладин. У ту мить під кожним її хребцем наче крижана градина луснула. «Немає ножа», — відповіла. «Як немає?» — здивувався Аладин. «Батько його для мене залишив. Ти не зберегла?»
В очах у нього не було злості. Він виглядав розчарованою дитиною, що навіть і не плаче. Він ніколи не плакав. Був спокійний, тихий і слухняний, в усьому кращий за решту дітей на острові. Нічого, крім назв островів у Північному морі, не тривожило в ньому. Мати вилізла на стілець і намацала фінського ножа. Аладин узяв ганчірку і протер лезо. «Гарний ніж, — мовив. — Таким і живу мушлю можна відкрити».
Назавтра ж і спробував це зробити. Пролунав короткий крик, наче мартин озвався чи жінка послизнулася біля водозбірні, а тоді він з’явився у дверях з розрізаною долонею. Від кореня вказівного пальця навскоси тягнувся поріз, із якого юшила кров. Начеб малий намагався виправити лінію життя. Мати обклала йому долоню ганчірками, перев’язала передпліччя, але кров не зупинялася. «Ось тобі й фінський ніж», — казала вона, намагаючись викликати в сина сльози. Тоді їй було б легше. Він не заплакав.
«Люди, допоможіть мені, дитина моя вмирає!» — полетіла мати містом. Народ ховався по домівках, жінки відводили погляди убік, чоловіки з потрійним завзяттям веслували у відкрите море. Недобре опинитися поблизу місця, де вмирає дитина. Молода душа міцна, жилава, і запросто може у смертну годину переселитися в інше тіло. А тоді починається боротьба, яку зазвичай називають божевіллям. Дві душі борються за одне тіло, та оскільки корінну неможливо викинути геть, бо хай яка вона слабка, все ж сидить у власному гнізді, з божевільною людиною найчастіше вмирають чи відходять дві душі; тож і жалоба мала би бути подвійною. Зазвичай воно не так, але це говорить лише про те, що людям, які залишаються на землі, не стільки жаль втраченої душі, скільки страшно через відсутність тіла, до якого вони звикли. Та це вже інша історія, і тут вона має значення, хіба щоб зрозуміти, чому люди тікали від Аладинової матері. Було б інакше, якби вона просто сказала, що дитина розрізала долоню і кров ніяк не спиняється.
Ось як сталося, що єдиними охочими допомогти виявилися троє чужоземців, чий кораблик з єдиним вітрилом уже десятий день стояв пришвартований в порту. Говорили вони якоюсь незбагненною мовою, яку вухо за п’ятдесят кроків приймало за венеційську, на п’ять-шість кроків ближче її розрізняв кожен, хто вивчав іспанську, вже на двадцятому кроці це була сицилійська, підійшовши ж до них упритул, людина не розуміла нічогісінько, навіть якщо в голові тримала всі мови вавилонські. Тому в місті говорили, що прибули вони з Місира[77], бо місирської мови ніхто ніколи не чув, та й одяг мали такий, ніби походили з країв, де нога далматинця ніколи не ступала. Були загорнуті в чорні мантії, що нагадували попівські, проте різнилися від них тим, що сягали долівки, і незрозуміло було, як їх знімати, бо комірці, без жодного ґудзика, дуже щільно прилягали до шиї. У мантіях був проріз лише для правої руки, а лівиця завжди була захована. Що б не робили ці люди на кораблі чи поза ним, робили однією рукою, аж здавалося, що лівої вони й не мають.
Вони прийшли з матір’ю додому. Один узяв нитку, тоншу за волосину, навіть за ті найтонші на дитячих пальчиках, інший узяв голку. Третій не припиняв бурмотіти незрозумілою мовою. Мати щось говорила йому, а він поважно кивав головою і провадив своєї. Очевидно, все розумів.
Поки один тримав хлопцеві руку, другий зашивав долоню, а третій між указівним і великим пальцями притримував кінець нитки. Аладин був спокійний і здригнувся, ніби пес, що ховається від дощу, тільки коли після останнього стібка довелося затягнути нитку.
Коли незнайомці йшли, мати замість платні простягнула їм кусень хліба. Вони не взяли, та якби вона знала венеційську і якби стояла за п’ятдесят кроків — зрозуміла би, що чорні люди ще до неї повернуться.
