Іншалла, Мадонно, іншалла - Міленко Єрґович
Острови були для Завишинів тим же, чим для решти людей зірки та інші небесні тіла. Місцями незбагненної туги і таємниць, де найохочіше замешкує людська фантазія і куди щоночі мандрує світла частина душі. Якби можна було перестрибнути море або дати людині крила, зник би рай. Злидота полетіла б до зірок, а шляхта опинилася б на островах. Ця туга така водночас і сильна, і сліпа, що непоміченими лишилися всі ті, хто, може, прилетів із зірок, отак і Завишини ніколи не зустрічали жодного острів’янина. А якщо й зустрічали і якби й мали нагоду заговорити з таким чоловіком, навряд чи повірили б йому, що приїхав з острова.
Позаяк ніхто вже не завертав у завулок з руїнами, палацами, які тільки мали ними стати, і будиночком, де мешкав Іван Завишин, той почав потроху відвикати від людей. Попервах він ще зустрічав загірних селян, що приносили йому ягнятину, сир, картоплю й сіль, а тоді почав просто залишати для них дукат під порогом. Селяни щоп’ятниці підіймали камінь, забирали золоту монету й залишали біля дверей крам. Двічі дзвонили у коров’яче брязкальце, Іван чекав п’ять хвилин, доки підуть, а тоді забирав харчі. Так найкраще. Коли достатньо довго не бачиш людських очей і не чуєш мови, починає здаватися, ніби людей немає, а цей світ створено лише для тебе. Не існує кращого способу досягти безсмертя. Коли зникають всі інші люди, твоя смерть втрачає сенс.
Коли троє чорних людей зашивали Аладинову долоню, Іван Завишин уже був упевнений, що лишився на світі сам. А тієї ночі перед світанком, коли чорні люди прокралися в кам’яну халупку, де спала жінка з картоплиною в роті й пов’язкою на вустах, Іван Завишин остаточно укріпився в своєму намірі забути людську мову.
Три руки винесли жінку надвір, тихо, щоб не розбудити хлопчика, а вона дивилася на них широко розплющеними чорними очима і не могла ні крикнути, ні поворушитися. Руки її висіли, ніби мертві соснові гілки, що не встигли ще всохнути після того, як їх зламала буря.
Хлопчик прокинувся на самоті. Надворі його зустріли людські погляди, яких не впізнавав. Добрі й богобоязні люди дивилися зі зневагою, відступали від нього в свої домівки, ті, з чиїх вуст він уже чув прокльони на адресу Бога, дивилися з ненавистю, а руки або схрещували на грудях, або запихали в кишені, м’яли долонями яйця й пильнували, щоб не попастися, бува, на який гачок. Ті ж, котрі мали пильнувати два світи — той, що молиться, і той, що кляне, — і забезпечувати їхнє співіснування в мирі й злагоді, кричали, що курва втекла з місирцями, а байстрюка покинула їм. Суки серуть під порогом у чесних людей, і треба було б заплатити гицлям із Шибеника, щоб улаштували облаву і очистили острів. Бійся дня, коли в церквах запахне свіжиною, бо тоді забракне ладану. Так вони кричали, Аладин же наступного ранку заповз у рибальські сіті в човні, запорпався між макреллю, морською травою та омарами і втік з острова.
Із собою він узяв тільки фінського ножа і вирішив розшукати батька. Не знав, чого хоче більше: врятувати матір від чорних людей і повернутися з нею додому, чи помститися людям. І добрим, і тим, які зовсім інші, а найбільше охоронцям земного й небесного порядку.
Коли він вистрибнув із човна з оголеним лезом, укритий риб’ячою лускою, з морською травою у волоссі, з сімома крабами, що в передсмертному страху вп’ялися в його тіло, рибалки повірили, що перед ними сам чорт. Чи принаймні чортів учень, відповідальний за справи рибальські. Вони навіть перехреститися не встигли, як Аладин уже біг набережною, видаючи крики, від яких навіть приголомшеному риб’ячому народові хотілося назавжди заплющити очі перед страхіттями цього світу. Знаними, але й тими, з якими ще тільки належало зустрітися.
Аладин гадав, що світ не набагато більший за Сусак, а опинився у Прімоштені, що був більший не тільки за світ, але й за все, що могло ввижатися у снах, що завжди здається більшим і ширшим за бачене наяву. А де Північне море і острови, де Місир, у який чорні люди повезли матір, де усе, про що він знав, хоч і не розумів, звідки?
Він біг містом, поки ноги несли, люди тікали від нього, і він тікав од людей. Стискав ніж пораненою долонею, бо знав, що без нього не зможе з’явитися перед своїм батьком. Коли все-таки його знайде. Потім він просто захотів перепочити, та куди не потикався — всюди вигулькували ті, що його боялися. Зрештою опинився у безлюдному завулку, поміж руїн, перед будинком, двері якого здавалися давно замкненими.
Він ліг під ґанком, схиливши голову на кам’яний поріг, і поклав ножа біля себе. Лезо світило йому, поки не зайшло сонце, а потім Аладина поглинув морок.
То була остання ніч Івана Завишина. Потому йому належатиме тільки час, проведений без сну.
Перед світанком він сіпнувся й прокинувся, схопився з ліжка і помчав сходами вниз. Не встиг ані взутися, ні вбратися, ні подумати, щó жене його надвір. Відімкнув усі три замки на дверях, вискочив назовні, спіткнувся і впав. Йому закрутилося в голові, коли вдарився підборіддям об кам’яні плити ґанку. Біле місячне сяйво ставало червонястим, Іванові здалося, що камінь горить. Він спробував підвестися, та ноги знову заплелися. Він перевернувся лежачи —
