Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Дарма що рано, а на вигоні було вже повнісінько людей. Хто стояв, хто присів навпочіпки, хто вилежувався на моріжку. Трималися люди гуртками: кожному кортіло погомоніти і розпитатися в людей — як воно там буде, що й до чого?
В центрі вигону стояв гурт поважних дядьків у жупанах під пояс. То були статечні господарі, які з чиншу давно зійшли і сиділи на власній землі: в кого п'ять, в кого й десять десятин. Купчились вони довкола Григора Омеляненка — батько його дістав столипінського одруба дві десятини, а Григор–Батькович дбайливо примножив родинні достатки, даючи односельцям коней на оранку, — і поставив собі вітряка. Тепер він сам посідав дванадцять під полем, шість лучки та дві — молодого бірка. Зараз він стояв з якимось папером у руці і поважно стукав по ньому зігнутим пальцем. Статечні дядьки слухали його уважно і всі поспіль смалили люльки: так вже заведено в Бородянці, що цибухи палять лише бідніші, а статечнішим годиться смоктати люльку. Раз у раз то один, то другий діставав капшука, розв'язував і частував усіх інших січеним самосадом «з власної плантації» — тамечки он, за клунею, коло грядки з помідорами.
Поблизу зійшовся величенький гурт господарів не таких вже й статечних, бо — чиншовиків. Чиншовики смалили цибухи з кременчуцької махри, півтори копійки чвертка, і перебалакувалися стиха, — заздрісно, але й поштиво позираючи на сусідній хазяйський гурт.
Окремо аж вирувало величезне коло дівчат. З цього табунця весь час прискало сміхом, а то й виском — неначе хтось ускочив поміж них і нишком лоскотав то одну, то другу. Дівчата, вони ж, нехай там хоч що, — селянську спілку закладати, Установчі збори обирати чи й саму Центральну Раду настановляти, — нетруєне насіння, трясогузки! Хоча сьогодні й вони трималися якось погордливо, з пихою, — що не кажіть, а свобода прийшла і для них: можуть віддати свій голос кому завгодно. Схочуть — піднімуть руку за Григора Омеляненка, а схочуть — за Омелька Корсака, Омеляненкового миршавого наймита, якого й на війну не взято через пришелепуватість: на тому тільки й держиться, що ниньки мало не єдиний парубок на ціле село.
До дівоцького гурту помалу, неначе й ненароком, присувався гурток сільських парубків. Ой вже й парубки — сама каліч, білий білет: одне кульгаве, друге якесь сухоруке, а найбільше — пуцьвірінки по п'ятнадцятому році, що й вуса не засіялися! Але поміж них, як і годиться в парубоцькому гурті, один був з тальянкою, другий з бубном, третій з сопілкою, ще й паламарів семінарист — зі скрипкою. І дівчата копилили губу на парубоцький гурт, одначе, одна від одної ховаючись, немовбито за якимсь ділом, — переходили на той бік, що ближчий до парубків. Таким чином дівоцький табунець поволеньки посувався назустріч парубоцькому.
І вже зовсім окремо стояли фронтовики. Були поміж них і бородаті дядьки, і безусі хлопчаки, одначе трималися вони купно, дружно, тісно — як одна команда, і всі браковані: хто без руки, хто без ноги, хто на костурі, а хто, нехай і без милиць, так і зовсім без ніг. Вакула Здвижний, наприклад, совався просто задом по землі, підпираючися руками: обидві ноги йому відтято аж на турецькому фронті під Ерзрумом, — є таке нехристиянське місто під басурманом. Фронтовики палили «льогкі» — «Ласточка», два десятки п'ять копійок, — перекидались жартами, підозріло позирали на статечних дядьків, зневажливо — на дівчат і цвиркали через губу під ноги.
Женська стать, — а з ними й дітвора — трималися віддаля і оточили вигін ланцюжком, неначе взяли його в облогу. Торохтіли вони між собою жваво і всі враз, — так що над вигоном немовби джмелі гули з щойно розбурканого кубла.
Оксентій, наче ніж крізь масло, пройшов через жіноцьку облогу. Софрон тримався батька. А жінки тут і залишились. Домаха зразу заходилася переповивати свого Савку, бо здалося їй, що він впісявся. Бідоласі Савці ті маніпуляції були не до душі, — він прокинувся і заверещав на весь голос.
— І що воно за дитя таке вродилося? Ану, цить! — сердито гримала на нього Домаха, шаріючися з гордощів та пихи. — І що йому зробити, щоб воно нишкло? — сіпала вона плечем до жіноцького гурту, що враз зійшовся довкола неї.
Жінки зразу відкрили жваві дебати.
— А ти сповивач попусти… Проти ночі в теплій воді з материнкою треба скупати… А то кропу заварити добре…
Вівдя прихилилась до Домашиного вуха і прошепотіла, стидаючись та червоніючи:
— А може воно циці хоче? Га? Дай…
— Не лізь! — відказала Домаха, зневажливо кліпнувши на бездітну молодицю. — Сама знаю, коли йому що давати.
2
Оксентій спинився за лінією жіноцької облоги, роздумуючи, до якого б гурту пристати? За станом, йому йти аж он куди — до чиншовиків.
Найближче стояв гурт батраків з економії. Було їх, мабуть, з півста, мужської і жіноцької статі купно, — фурмани, товарчі, єгері, садівники, теслі, млинські, свинарки, пташниці, всяка челядь. Поміж них інколи схоплювався спів: то «Зозуля», а то й «Ра–ра–ра, Антек на гармоні гра», одначе, зразу й уривався — загальної підтримки не було: не вечір, хіба ж удень заспіваєш по–справжньому?
До цього гуртка Оксентієві путь не лежала ніяк: в економії
